Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:
— Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ вистоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!
Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, — така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.
— Чого вони кричать?
— Не дозволяють відчиняти воріт, — відповів Добриня.
— А коназ що каже?
— Думає і вагається. Не знає, що робити.
— Вагається! — обурився Жокте. — Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та його джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!
Михайло Всеволодович вислухав і відповів:
— Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів — день, два або й три…
— Три!.. — сердито вигукнув Жокте. — Та завтра вранці Мунке-каан повинен в'їхати в Киюв. Які там два чи три дні!
Тут закричав тисяцький Дмитро:
— Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! — І повернувся до князя. — Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!
— Так, так! Ми будемо оборонятися! — Майдан загув, загаласував: — Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!
Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.
Князь повернувся до боярина Федора.
— Що робити, боярине?
— Глас народу — глас божий, — відповів той. — Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!
Князь подумав і сказав:
— Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!
Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:
— Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І не вір оцьому зайді, — він оглянувся на Добриню, — оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!
Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.
— Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[30] його!
— Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!
— У поруб! У поруб!
Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри — і спалахне полум'я. І загасити його буде неможливо.
Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.
— Візьміть цього чоловіка — посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!
Домана схопили — потягли. Він запручався, закричав:
— Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб — мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!
Та князь махнув рукою:
— Ведіть!
Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули ззаду в спину і потягли на княжий двір.
Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:
— Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!
Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.
— О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси[31] скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!
— Про що він каже? Я не розумію його, — здивовано уп'ялився в посла князь.
Жокте зблід, стиснув кулаки, обличчя його потемніло, стало хижим, твердим, а очі звузилися, як у рисі, що готується до стрибка на здобич.
— Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!