Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Послів поставили перед ним, і він довго розглядав їх. Потім промовив:
— Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли і чого хочете?
Добриня перетлумачив його слова послам. Жокте притис руку до грудей — низько вклонився.
— Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Микаїла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир.
Тисяцький Дмитро перевів очі на Добриню.
— А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них?
Добриня розповів про себе, про свої поневіряння у полоні, а потім, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:
— Боярине, хан Менгу прислав послів, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вір їм! Не вір! Жодному слову не вір нехристям!
Він хотів ще щось сказати, але тут над майданом пролунали різкі окрики:
— Розступіться! Розступіться! Дорогу князеві!
Натовп, що замкнув у тісному колі монгольське посольство, розступився — і на майдан ввігналося десятків два верхівців. Попереду на білому коні їхав невисокий сивобородий вершник у червоному корзні, накинутому поверх кожуха, та чорній соболиній шапці.
— Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович[28] — прошелестіло над майданом.
Князь спішився. Його враз оточили бояри і гридні. Тепер було видно, що він середнього зросту, сивобородий, голубоокий, і було йому далеко за п'ятдесят. Життя вже проклало на його обличчі помітні сліди, пригнуло плечі, але вогню в очах ще не погасило.
— Підведіть послів, — звелів він.
Посли підступили ближче. Жокте зробив від них ще крок наперед.
— Коназ Микаїло, мій повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте.
— А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?
— То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.
— Чого ж хоче Менгу-хан?
— Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка — вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:
— Що ще велів тобі сказати Менгу-хан? Жокте розплився в улесливій усмішці.
— Він сказав, що коназ Микаїло — розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери[29] каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!
Князь завмер, ніби йому відібрало мову. Стояв непорушно і, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зіниці його очей та з лиця поволі стікали залишки рум'янців і воно ставало жовто-восковим.
Завмерли і бояри у нього за спиною. І гридні, і городяни, що темною стіною товпилися довкола, теж притихли. Що відповість князь?
А Михайло Всеволодович все мовчав.
Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?
Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти — підхопити, підтримати?
Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно — в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.
— Княже, не погоджуйся! — вигукнув він. — Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!
Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.
— Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?
Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив'язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.