Горить свіча

Посли йшли не поспішаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого міста — до валу, до будівель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов'язково розпитуватиме про все це.

Приглядався і Добриня, і серце його мліло, що знову побачив Київ і руських людей, але й гірко робилося, що прийшов сюди вісником великого нещастя.

Іде він Золотоворітською вулицею — прямо до Софії — і думає. От би кинутися стрімголов у натовп, що запрудив вулиці й майдани, пірнути у нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиняється дрібка солі в воді, забути і про Менгу, і про Жокте, і про господаря Жадігера, і про всі злигодні, незгоди, муки та страхіття, яких довелося зазнати в неволі, та й податися додому — в Калиновий Кут. Та щоб по дорозі не зустрілися йому ні половці, ні татари…

Калиновий Кут! Такий він близький! Всього тридцять чи сорок верстов. Уночі був би вдома!

Уява переносить його в рідне сільце. Розташоване воно на видовженому півострові. З півдня тече Ірпінь, зі сходу — Олешня, з півночі — Рудка. Лише на заході півострів сполучається з материком, і на цьому перешийку — Рокитне озеро, а на його березі — батьківська хижа, де він народився і зріс. І всюди, куди не глянь — зарості калини! Навесні сільце потопає в білому її цвіту, восени — червоне від ягід. За Ірпенем, на узвишші — Лисівський монастир, а довкола — ліси, ліси, ліси… Калиновий Кут! Чи ж побачить він його коли-небудь? Чи ж зайде до рідної хатини, чи зустрінеться з батьком, матір'ю, з братами Василем та Іваном, з сестричкою Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять літ! Жива? Чекає на нього? Чи давно замужем?

Туди, туди, у рідний край рветься його серце! Хоч би одним оком поглянути на нього, дихнути його живлющим повітрям, настояним на запахах зеленого бору, пожовтілого лугу та кисло-терпкої калини, дізнатися, що там, вдома, розпитати про Милану — жде вона його чи, може, давно забула?

Він підводить очі — і вдалині бачить Софію. Під холодним зимовим сонцем сяють золотом її хрести на банях, і думки його повертають в інший бік.

Нещасний! Як ти можеш зараз думати про Калиновий Кут, про батька й матір, про Милану, коли перед тобою Київ і ти йдеш, щоб допомогти ворогові поневолити його або й знищити? Що робити? Що робити? Втекти? Ніяк! Відмовитись перекладати? Жокте зніме голову. Умовляти киян здатися? Та як же можна! Що станеться з Києвом, з цими пишними храмами, князівськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогні, все розвіється прахом!..

Застерегти киян, щоб не піддавалися? Та як? І чи послухаються вони його?

Думки билися в голові, як пташки у клітці, а відповіді на них він не знаходив. Ішов мовчки між чужими людьми, спотикався на нерівній дорозі і знову поринав у думки і ціпенів душею від важкого передчуття та розпуки.

Нарешті їх привели на майдан перед Софією. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосів. На паперті, якраз перед входом до собору, стояв у оточенні бояр і ліпших мужів немолодий уже чоловік, мабуть, той, що вів перемови з Золотих воріт. Він був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м'які — і теж на хутрі — жовті чоботи, а вкрита сріблястим інеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.