Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Він перехрестився і почав їсти. Це ж саме зробили всі інші.
Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти років він не пригадує дня, коли був ситий. А сьогодні взагалі не мав і ріски в роті. Щоб не привертати до себе уваги боярина та його домочадців, він намагався стримуватися — їв поволі. Та скоро забув про це. На столі — свіжий хліб, якого він не тільки не їв п'ять років, а й не бачив; гречана каша з гусятиною, солоні огірки та квашена капуста, налисники, перекладені сиром і запечені в сметані. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть озвіріла від безконечного голодування, від недоїдків половецьких та мунгальських. А тут раптом — така своя, звична з дитинства смачна їжа! І він мимоволі забував про все і про всіх. Міцні зуби з хрумкотом кусали присмажену шкоринку хліба, з вовчою пожадливістю рвали гусячу печеню, хрускали соковитими огірками та капустою, змащеною запашною рижієвою олією.
В одну таку мить, коли він, забувши про все, запихався за обидві щоки, його погляд упав на Янку.
І тут він завмер. Недожований кусень застряв йому в горлі: дівчина тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але не їла, а поверх неї дивилася через стіл на нього, і знову в її очах було щось таке, що змусило його густо почервоніти.
“Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, — подумав він з досадою. — Ще б пак! Патли і борода — як у попа, а пожадливість — як у вовка! Є з чого чудуватися!”
Йому було ніяково, соромно, і він відклав ложку.
Боярин Дмитро помітив це і теж витер вуста рушником.
— Не поспішаймо… Вечір довгий, а все, що в мисках, наше… Поговоримо… Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
— Питай, боярине, — тихо промовив Добриня.
— Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти і звідки, як жилося тобі в неволі. Все розкажи! Все нам цікаво знати!
Добриня сумно усміхнувся.
— Якщо все пригадати, то й ночі не вистачить для розповіді.
— Всього не треба. Спочатку — хто ти, звідки, як потрапив у неволю?
— Ну, це найлегше… Родом я з Калинового Кута, що над Ірпенем. Якраз насупроти Лисівського монастиря — через річку…
— Знаю, — кивнув головою Дмитро. — Це недалеко від наших вотчин — Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приірпінських лісах та плавнях. Гарні місця! Розкішні!
— Ліпших і не зіськати! Сходив я і нашу землю, і Половецьку, а такої розкоші, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше розташоване в самому куті, утвореному річками Ірпенем та Олешнею, а з третього боку — Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навіть узимку не замерзають криниці-джерела та прогної. Рудка багата на залізну руду, і ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж… З четвертого боку, від заходу сонця, Калиновий Кут відділявся від наших сільських угідь озером Рокитним, на березі якого і стояли хата та кузня мого батька… Гарно там було влітку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли зарості калини. Ось чому Кут і назвали Калиновим. Навесні як зацвіте — мов у молоці село купається! А восени забагряніє листям та достиглими кетягами ягід — ніби дівчина пишається у вінку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута — виросте дерево, а в лісах, ріках, на болотах звіра, риби, птиці — не злічити!.. Та не тільки цим славен Калиновий Кут, а умільцями, що постачають залізо всій окрузі — від Києва до Василькова і від Мутижира до Витичева. Всюди там ножі, чересла, мечі — з нашої криці! І я з батьком та братами витоплював її та возив ковалям на продаж.
— Ну, а в неволю ж як потрапив?
— Розповім… Ішов мені вісімнадцятий рік, і я був найстарший у нашій сім'ї Сичів — так прозивався наш рід, бо ще були роди Возків, Зайців, Орлів, Перепелів, Синиць. За мною йшли брати Василь та Іван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять літ. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марія.
— Так, ніби про нашу сім'ю розповідаєш, — замислено промовив Дмитро.
— Жили ми дружно. Як тільки спиналися на ноги, бралися до роботи — допомагали батькам. Село наше монастирське, і ми повинні були сплачувати десятину Лисівському монастиреві: і десятий сніп, і десятого вола, і десяту дуплянку бджіл, і навіть десятий пуд криці. Життя було нелегке, і наша поміч була не зайва. В чотирнадцять літ я вже вмів усе: і орати, і сіяти, і молотити, і крицю варити, і косу та серпа в кузні викувати, і навіть читати та писати, бо кілька зим батько посилав мене у Лисівку прислуговувати ченцям, а ті, гадаючи зробити з мене послушника[34], навчали мене книжній премудрості.