Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
У клопотах минуло коротке зимове надвечір'я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.
— От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!
Йти було недалеко — у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг — бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.
Тисяцького ждали теж. Хвіртка — настіж, на подвір'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.
— Не сплять мої, — сказав боярин. — Та й кому до сну тепер?
Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.
— Дмитре! Ладоньку мій! — вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. — Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже-Боже!
Дмитро обняв її за плечі.
— Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? — Вони підійшли до гурту. — Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі — та й по всіх українах[33] — вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися!
До нього пригорнулася менша.
— Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!
При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.
Дмитро нахмурився.
— Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.
— А я вже не отроковиця, тату, — вередливо заперечила дівчина. — Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича — так не мала, а як на вал — так мала!
Її бровенята затріпотіли, насупилися. Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.
— Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло — показувати свій норов перед батьком-матір'ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше — з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло — війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти…
— Таточку! — ще вередливіше скрикнула Янка. — Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича — ніколи! Чуєте? Ніколи! Як за нього, то краще на вал!
— Ну, що-бо ти говориш, Янко! — сплеснула руками бояриня.
Всі засміялися. Тут ще стояли двоє молодиків та дві жінки. Добриня лише глянув на них і відразу зрозумів, що то сини боярина Дмитра, — настільки схожі були на батька. Поряд з ними — їхні жони.
Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.
— Миколо! Степане! Давно прибули? Як же ви не потрапили в руки мунгалам?
— Перед самим смерком прибули, тату, — відповів той, якого назвав Миколою, міцний плечистий молодик. — А від мунгалів Бог милував. Ми їх не бачили — в'їхали через Білгородські ворота, куди вони не дісталися.
— Що там у наших селах за Ірпенем? Обмолотилися вже?
— У Музичах обмолотилися, а в Личанці скоро закінчать.
— Збіжжя привезли?
— І валку збіжжя, і дров, і меду дві діжки, і дьогтю, і сіна, і трьох бичків на м'ясо привели…
— А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тіуни?
— Як почули про татар, то і слухати не захотіли, щоб переночувати, — втрутився у розмову Степан. — Розвантажили вози, вхопили по шматку хліба та сала — і додому!
— В темну ніч?
— Ніч не страшна, татари страшні!
— Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пізно… Ну, що ж — ходімо вечеряти. Та послухаємо оцього парубка Добриню, який прибув у Київ з мунгальськими послами від самого Менгу-хана.
Тепер усі поглянули на незнайомця, що скромно стояв осторонь. Микола навіть присвітив смолоскипом, щоб краще роздивитися.
— Та він ніякий не мунгал! Наш чоловік!
— Наш, наш, не лякайтеся, — усміхнувся у вуса Дмитро. — Ходімте ж! Бо ми добряче намерзлися!
У просторій горниці, куди зайшли всі, було тепло: від обкладеної кахлями груби пашіло приємним духом. У бронзових підсвічниках горіли свічки. А край довгого столу, заставленого мисками, кухлями, жбанами, сиділа підстаркувата служниця і годувала трьох діток — двох дівчаток і хлопчика.