Лісова пісня
- Автор: Украинка Леся
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Лісова пісня». Краткое содержание книги:
Леся Українка була одним із останніх представників того викристалізованого українського інтелігенства, що безслідно щезло із приходом більшовизма на терни України. Людина більш ніж неординарна, захоплена поетичною творчістю, музикологією, фольклористикою, поліглот, Леся Українка замислювалася над тим, що є основою основ. Вона уважно вдивлялася у ті фатальні хвилини світової історії, що поставали перед її очима, і пророкувала, мов Касандра, зміщення світу в якийсь небезпечний бік. Аналіз її творів зазвичай настільки заангажований ідеологічними нашаруваннями, що важко відокремити правду од відвертої фальсифікації. Однак спробуймо сприйняти Лесю Українку такою, якою вона була насправді, пропустивши її твори через серце.
До книги увійшли поетичні твори поетеси та драма-феєрія «Лісова пісня».
К и л и н а
Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
М а т и
Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте!
К и л и н а
Нi, то я жартома…
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома?
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га? iдiть здоровi!
(Йде собi в лiс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi "з церемонiєю" цiлується з Килиною).
К и л и н а
(вже на ходi)
Живi бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселi будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату i засовує дверi за собою).
Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!
М а в к а
Русалко! ти нiколи не кохала…
Р у с а л к а
Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стрiне холод - стає мов камiнь. От м о є кохання!
А те твоє - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття.
М а в к а
(пiдводить голову)
Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав
їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям.
Р у с а л к а
Чому?
М а в к а
Бо милий той - весняний вiтер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати їй такого?
М а в к а
Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув.
(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi).
Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.
М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так… вiн уже пролинув…
Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
Л i с о в и к
Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..
М а в к а
(пiдводить голову)
Кого я зрадила?
Л i с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась.
До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!
М а в к а
Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
Л i с о в и к
Не всi вiнки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.
Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.
Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто встає)
То дай менi святковi шати, дiду!
Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!
Л i с о в и к
Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, - вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.
Л i с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає).
З лiсу вибiгає Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Намiряється втiкати).
П е р е л е с н и к
(зневажливо)
Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарнiла щось.
М а в к а
(гордо)
Тобi здається!
П е р е л е с н и к
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).
Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю.
М а в к а
Геть! не глузуй!
П е р е л е с н и к
Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.
М а в к а
З тобою?
П е р е л е с н и к
А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.
Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.
(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).
О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливiї, незапашнi, осiннi…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).
Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…
Отак i ми…
(Раптом пориває її в танець).
Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!
Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче!
Так от i я… так от i я…
Будь же мов iскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
М а в к а
Годi!.. ой годi!..
П е р е л е с н и к
В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо! зажиймо вогнистого раю!
М а в к а
Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).
Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Вiддай менi моє. Пусти її.
П е р е л е с н и к
(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не знаєш? -
"Той, що в скалi сидить".
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
М а в к а
Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
"Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь"