Лісова пісня
- Автор: Украинка Леся
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Лісова пісня». Краткое содержание книги:
Леся Українка була одним із останніх представників того викристалізованого українського інтелігенства, що безслідно щезло із приходом більшовизма на терни України. Людина більш ніж неординарна, захоплена поетичною творчістю, музикологією, фольклористикою, поліглот, Леся Українка замислювалася над тим, що є основою основ. Вона уважно вдивлялася у ті фатальні хвилини світової історії, що поставали перед її очима, і пророкувала, мов Касандра, зміщення світу в якийсь небезпечний бік. Аналіз її творів зазвичай настільки заангажований ідеологічними нашаруваннями, що важко відокремити правду од відвертої фальсифікації. Однак спробуймо сприйняти Лесю Українку такою, якою вона була насправді, пропустивши її твори через серце.
До книги увійшли поетичні твори поетеси та драма-феєрія «Лісова пісня».
Л е в
Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то…
"вiдьом iз лiсу"! - де ж є вiдьма в лiсi?
Вiдьми живуть по селах…
М а т и
То вже ти на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра!
Л е в
А що ж? таки й дiжду.
Що лiсове, то не погане, сестро, - усякi скарби з лiса йдуть…
М а т и
(глузливо)
Аякже!
Л е в
З таких дiвок бувають люди, от щоЇ
М а т и
Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?
Л е в
Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша.
М а т и
Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться?
Л е в
Ти знов таки своєї?..
От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!
М а т и
Йди! або ж я бороню?
Лев iде за хату, сердито струснувши головою.
Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.
М а в к а
Вже й перебралась.
М а т и
Отак що iншого. Ну, я пiду - управлюся тим часом з дробиною.
Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми…
М а в к а
Чом же?
Що тiльки вмiю, рада помогти.
М а т и
Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна - голова болiла…
Як так i жати маєш…
М а в к а
(з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?
М а т и
Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?
(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi).
Ось на серпа - попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…")
Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.
М а в к а
Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокiй!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вiчi.
Ну то дай сухого…
М а в к а
(швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобi багато треба?
Л у к а ш
А що ж? оцим одним загороджу?
М а в к а
Чогось уже i ти став непривiтний…
Л у к а ш
Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
М а в к а
Чого їй треба? I яке їй дiло?
Л у к а ш
Та як же? Я ж їм син…
М а в к а
Ну, син, - то що?
Л у к а ш
Бач… їм така невiстка не до мислi…
Вони не люблять лiсового роду…
Тобi недобра з їх свекруха буде!
М а в к а
У лiсi в нас нема свекрух нiяких.
Навiщо тi свекрухи, невiстки - не розумiю!
Л у к а ш
Їм невiстки треба, бо треба помочi, - вони старi.
Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички - не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумiєш…
Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi.
М а в к а
(щиро)
Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї.
Л у к а ш
Пiснi! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше!
Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший - вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває.
У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…
(Раптом уриває).
Ти смiєшся?
Л у к а ш
Та справдi, якось наче смiшно стало…
Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю!
(Смiється).
М а в к а
(шарпає на собi одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати гiрше гризли?
М а в к а
Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорiкання…
М а в к а
Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки - смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
М а в к а
Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки…
Л у к а ш
А що ж воно таке?
М а в к а
Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).
Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує!
Л у к а ш
Ей, не пора менi тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають накидачем…
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить
"накинулась"? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?
Л у к а ш
Була надiя, що вiддячусь потiм.
М а в к а
I знов чудне, незрозумiле слово -
"вiддячуся"… Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої - немiрянi, нелiченi…
Л у к а ш
То й добре, коли нiхто не завинив нiкому.
Ти се сама сказала - пам'ятай.
М а в к а
Чому я маю сеє пам'ятати?
М а т и
(виходить iз-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
Там є одна вдовиця - моторненька, - сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того… Ну, давай вже, любко, менi серпочка - другого ж немає.
М а в к а
Я жатиму. Iдiть до конопель.
Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.
Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
М а в к а
Я мушу.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки!
Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася…
М а в к а
Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане!
Р у с а л к а П о л ь о в а
(ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)
Ой горенько! косо моя! косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!..
М а в к а
Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, - не я, то iнший хто її зожне.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, - ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!
Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!
М а в к а
Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(шепче, схилившись Мавцi до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полi гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки кровi було б для рятунку доволi.
Що ж? Хiба кровi не варта краса?
М а в к а