Лісова пісня
- Автор: Украинка Леся
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Лісова пісня». Краткое содержание книги:
Леся Українка була одним із останніх представників того викристалізованого українського інтелігенства, що безслідно щезло із приходом більшовизма на терни України. Людина більш ніж неординарна, захоплена поетичною творчістю, музикологією, фольклористикою, поліглот, Леся Українка замислювалася над тим, що є основою основ. Вона уважно вдивлялася у ті фатальні хвилини світової історії, що поставали перед її очима, і пророкувала, мов Касандра, зміщення світу в якийсь небезпечний бік. Аналіз її творів зазвичай настільки заангажований ідеологічними нашаруваннями, що важко відокремити правду од відвертої фальсифікації. Однак спробуймо сприйняти Лесю Українку такою, якою вона була насправді, пропустивши її твори через серце.
До книги увійшли поетичні твори поетеси та драма-феєрія «Лісова пісня».
Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
М а р и щ е
Почiм ти знаєш те?
М а в к а
По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
"Той, що в скалi сидить" вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Л ук а ш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, -
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються).
"Той, що в скалi сидить" виходить i подається до Мавки.
М а в к а
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!"
Той, що в скалi сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
ДIЯ III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
Л i с о в и к
(придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л i с о в и к
Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"?
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л i с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?
Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, - не вгасить своєї муки злої!
М а в к а
Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.
Л i с о в и к
(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)
Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…
I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.
Л i с о в и к
Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання?
М а в к а
Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий…
I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї…
Людина тiльки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей.
Л i с о в и к
I що ж тепер ти думаєш робити?
М а в к а
Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її… Я серцем чую - вiн вернеться сюди…
Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.
Л i с о в и к
Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий?
Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась.
Iди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дiдусю.
Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупi з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он i могила.
Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли… Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати…
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобi,
єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист…
К у ц ь
Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду.
Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно.
От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять - знов заїжджу.
Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли,
Пропасниця їх досi б'є за те, що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лiсi!
Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.
З л и д н i
(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Нiхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетiло слово - назад не вернеться.
З л и д н i
(обсiдають порiг)
Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н i
То дай нам їстиI
М а в к а
(з жахом)
Нiчого я не маю…
З л и д н i
Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н i
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.