Славка

Впала на живіт, мабуть, перевернувшись у повітрі.

Я лежала на дні ями і не дихала.

Бо не могла дихати, і не виходило кричати і плакати, і все, про що я тоді подумала, мене душило.

Незримий брехун давно зник, бо він взагалі був незрозумілий.

І тоді я згадала одного зовсім малого хлопця, і він раптом прийшов, бо я ж його любила.

Він зазирнув на дно ями і побачив там людську жертву. І покликав дорослих.

Бо це був той хлопець, якому я сто років тому назад врятувала життя теж. Коли він ще не народився, пам’ятаєте?

І дорослі розпитали мене, звідки я, і відвели знову в гуртожиток.

Я зайшла у двісті сімнадцяту.

Там усі четверо чуваків лежали долі. Але моє ставлення до них сьогодні змінилося, бо мене врятував хлопчик, котрого я любила.

Я знайшла в Олежки за тумбою магнітофон і увімкнула. Залунала довга пісня, зіграна на старому синтезаторі.

І я пішла повільно танцювати, обережно ступаючи поміж їхніх рук і ніг.

У кімнаті стало зовсім темно.

Потроху руки і ноги почали ворушитися у такт музиці, то торкаючись мене, то відсахуючись, голови піднімалися і очі за мною стежили. Один тулуб почав звиватися. Ми стали єдина музична сутінкова гідра.

Саме тоді і повернувся Корєнєв.

— Я бачу, Славко, із тебе енергія аж пре! — так мені сказав і забрав на склад допомагати складати у ящики консерви.