Славка

— Солодке молоко!

Струмінь не спинявся. Чуваки тим часом придумали:

— Так, може, ходімо?

— Ходімо!

Вони розвернулися і пішли.

Лілька подивилася їм услід і сказала:

— Мені тут подобається. Тут прикольно.

І тоді я зрозуміла, що відбулося!

— Це — чари! Ти, Лілько, попила здуру їхнього вражого молока і…

Ліля засміялася і зручно сіла, спершись спиною об земляну стіну:

— Ну звичайно ж чари, Славко! Але це прикольні чари. Таких тепер дуже важко знайти.

Здаля почулися кроки.

По земляному коридорові до нас ішла жінка. Висока, у золотій ризі, прекрасна, на високих підборах, трохи незграбна, коли підбори застрягали у земляній підлозі. Волосся її було коротке і біле, очі — сірі, великий-великий рот. У правій руці вона несла чудову золоту пектораль, а у лівій — коштовну кирею, всю дорогим камінням шиту.

Спершу покликала Лілю і наділа їй пектораль. Спереду ланцюжки звисали малій аж до пупа, усі груди були усіяні коштовним камінням, золоті завитки обплітали руки аж по лікті, і вся пектораль була така важка, що дівчинка у ній ледь на ногах трималася.

На мене ж наділи коштовну зимову кирею із тисячі шматочків хутра різного звіра, гаптовану срібними нитками і золотими, рясно камінням розшиту, дуже важку і парку. Рукава її звисали аж до землі, і комір тис мені шию, і все тіло парилось і задихалося, і ми удвох не знали, що тепер робити, але серця наші раділи.

І я не могла ніяк повірити, що Господь послав-таки мені таке! І справа була не в киреї!

Щось таке!..

Невже ж Господь послав мені ось таке?!

Жінка сказала:

— Дійдете так додому — будуть вашими пектораль і кирея.

Ми підійшли до лунки, крізь яку потрапили в коридор, і ця цариця у ризі підсадила нас, і ми полізли нагору.

Тут уже смерклося.

Ми обтрусили із себе землю і чимдуж чкурнули на Боярку.

Бігу вистачило хвилин на п’ять, а потім довелося просто швидко іти темними вулицями смерклої Білогородки.

Біля одного з кафе стояв гурт хлопців напідпитку. Ми перейшли на інший бік вулиці і спробували якнайшвидше їх проминути. Але хлопці все ж помітили нас і притихли. Один присвиснув. Інший сказав:

— Жека, ето глюк.

Хлопці засміялися, і ми щезли їм з виднокола.

У цю ж мить просто з темряви на нас виплив хлопець приблизно мого віку, почав іти біля нас і питать:

— Дєвки, а що це з вами?

— З нами сталася фігня і ми заразні! — відповіла Ліля і пришвидшила крок.

— Тю, больні! — одмовив хлоп і відстав.

Здавалося, весь світ зараз посилатиме нам усіляких хлопців і хлопчиків: тільки щоб затримати, тільки щоб кирею і пектораль одібрать!

Ліля ніби почула мої думки і відказала (впереміж із хеканням від важкої ноші):

— Не хвилюйсь! Такі, як ми, взагалі нікому не треба! Нічого з нас не візьмеш!

— Ага, окрім киреї і цього твого намиста!

— Ні, — Лілька була категорична, — і цього теж не візьмеш! Дулі!

Ми уже вийшли на поле. Машини пролітали повз нас, водії не помічали!