Славка
- Автор: Ткачук Галина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-202-0, 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Славка». Краткое содержание книги:
Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.
Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.
І трошки про Радість Несказанну.
— Не чіпай!
Тоді старша хазяйка, висока чорнява жінка, взяла її обережно і понесла в кімнату. За ними простягся тонкий червоний слід.
Песеня побігло за ними, але знайшло на підлозі свіжу кров і почало вилизувати.
Я схопила його за хвоста і відтягла від цієї справи!
Хтось із дівчат підвівся і витер червону лінію.
І тут із кімнати закричала кішка.
Хазяйка вийшла звідти і винесла покривало від ліжка все у крові.
Кішка, трохи хитаючись, бігла за нею і кричала.
Хазяйка зайшла у ванну і зачинилася.
Кішка зашкреблася туди.
Яна тоді взяла її на руки, казала:
— Заспокойся, не плач. Не буде у тебе цього разу кошенят. Не буде. Їх і не було.
Я заревіла.
І тоді!..
І тоді до мене нахилилася ота дівчина, котра витирала кров, і сказала:
— Не плач, чого ти? Тих кошенят уже повернути не можна.
Я закричала.
І тоді вона додала:
— Зате можна усе інше.
— А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят — ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!
Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.
ЯНА, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙ
— Куди це ви, дівчата, зібралися? — питала нас в автобусі Яна.
Мовчимо.
— Куди ви йшли?
— Гуляли полем біля дороги.
Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.
Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.
— Славко, де ви тепер живете з мамою?
— На Богдана Хмельницького.
— А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?
— Сама. Я вже у другому класі!
— Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?
Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;
— Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми — і їх потрібно вирішувати!
Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.
Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.
Ми приїхали.
Тоді Яна мені й каже:
— Славочко, ходімо до нас. Будем чай пить.
— І варення пожирать, — додала Лілька.
— Бо чого ж його на Білогородку пішкадрала лишній раз ходити. Далеченько це, — сказала Яна, відкрила двері під’їзду і увіпхала туди нас із Лілею.
Ми йшли у вчорашню страшну квартиру із виламаними дверима і листами, замурзаними в кров.
У квартирі хтось кричав, аж надривався.
Яна швидко роздяглася і побігла на крик.
— Це — Іоаникій, — пояснила Ліля. — Малий. Десь год йому.
— Твій братик?
— Та ні. Це Янка бере його в його мамки і таскається із ним за гроші.
— Больші?
— Нормальні.
— І за тебе мама їй плотить?
— Та ні. Картоплю дає. Або цукор. Вона ж тут не кожен день. Вобще я і сама можу.
У вчорашній кімнаті двері були вже на місці.
— Це мама назад зачепила, — пояснила Лілька, — вона любе всяке таке. Пішли чай пити.
Я думала, що цій малій Лілі усе робитиме і чай наливатиме Янка. Аж ні. Дівка сама взяла чашки, запарила чаю, нарізала хліба (навіть рівненько!) і намастила маслом. І варенням. А потім поклала біля мене яблучко.
— Це твоє. Вчорашнє. Ти так його зі швабри і не взяла.
Я зареготала.
— Я ж кажу, — сказала Лілька, — ти смішна і нєрвна. Я розкажу тобі свій план. Про Білогородку. Ти пий. Пий собі і слухай. Сходимо туди завтра, добре? Я вже візьму тоді малу лопату, і ти щось таке захопи. Я приблизно вже навіть уявляю, в якому місці може бути щось закопано. Ти не думай, що я так кажу, бо мала і не особливо умна. Розумієш, є певні штуки, які в мене виходять. І я думаю по житті іменно ними і займатися. Так само — зі скарбом. Тільки доведеться трошки важкувато. Ти коли-небудь копала землю?
— Ні. Я тільки колись носила ящики.
— З чим?
— Із продуктами всякими. Ми так заробляли гроші.
— Із мамою?
— Із дядьком. Два роки тому.
Було так.
ДЯДЬКО КОРЄНЄВ
Взагалі мене часто раніше віддавали дядькові Корєнєву.