Славка
- Автор: Ткачук Галина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-202-0, 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Славка». Краткое содержание книги:
Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей.
Про закони людської крові які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості.
І трошки про Радість Несказанну.
Того дня у їхній квартирі нікого не було. Тільки, зручно згорнувшись, у шафі спав Іоаникій.
Я на всяк випадок дістала його звідти і поклала на ліжко, щоб раптом не задохся.
ДИВНИЙ КІНЬ ВОРОНИЙ
— А ти коли-небудь цілувалася із хлопцем? — спитала у мене Ліля, коли ми удвох сиділи на уламкові давньої білогородської стіни і дивилися униз у яму, яку оце щойно викопали.
Наші руки і лиця були замурзані, ніби у чортів. Зараз ми відпочивали.
— Дак звичайно ж! — відповіла я.
— З одним чи з кількома?
— Поки що з одним.
— А як його звали?
— Не знаю.
— Тю! Це як?
А отак.
У тих краях, де Сонце з’являється з-за хмар кілька разів на день, де літають річкові чайки і щодня дізнаються нове, там, де цілі села пішли під воду Дністровського водосховища, і скелі тепер живуть під водою, де глибоко дихають підводні господи і кладовища, де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в’ють гнізда риби, у тих краях, де людина розпоряджалася річками, у тих сторонах, де чайки все сміються і дізнаються щось нове…
Словом, там у жени мого дядька Коренева живе бабця. Торік вони забрали мене туди улітку на місяць. Там усе це і сталося.
Одного ранку я прокинулась від покликів «сну! нну!» і вийшла з хати.
Біля тамтешньої школи, порожньої влітку, на чорному колесі сидів хлопець років чотирьох і хльостав попереднє колесо вербовою гілкою і кричав «нну! ну!»
Я посміхнулася хлопцеві, бо його вранішня поїздка на коні видалася мені важливою.
Йому б справжнього коня!
І мені б коня!
Я вийшла в сад. Багато слив уже поопадало. Я трусонула сливку і повернулася на подвір’я за мискою.
Але як добре, що в нього поки нема цього коня, на якого він уже такий злий!
Хлопець кричав голосно, і верба шмагала дико — неможливо було відвернутися і робити справу, неможливо сказати: кожному — своє.
«Ну! Нну!» — навіть інтонації не мінялися, ніби хлопцеві вигуки були записані на диктофон і лунали звідусіль із гучномовців. У цих криках навіть не було справжньої людської люті — тільки лють безкінечна, лють одвічна — «нну!»
Ну! Ну! Я зловила себе на тому, що кричу на сливи і жбурляю їх у відро — і вони тріскають.
Корєнєв стояв із порожнім відром і дивився на хлопця.
«Цікаво, це йому так гратися цікаво? — спитав Корєнєв. — Про що він думає?»
«Може, що і ні про що, — кажу. — Це ти б, мабуть, думав би, коли колесо шмагав, а він не дума.»
Дядько піджав губи, і я пішла до слив.
Іще одна слива росла на межі, біля сусідської комори, сливки рясно усипали шифер її стріхи.
В цьому куткові саду було значно тихіше. Навіть «нну! ну!» здавалися тут ніжнішими. Ніби він був злий на коня, котрого дуже любив, ніби любов проступала крізь гнів.
Я з’їла сливу.
Оце буде нам слив’янки на рік! Слив’янка — дивовижне вино. У церкві воно стає Кров Господня.
Я ненароком стала на велику сливу, і вона, як мені здалося, підкреслено голосно чвиркнула мені на другу ногу.
Я витерла і задумалась.
«Ей, ти сливи збираєш, чи що?» — гукнув Корєнєв.
«Якраз зараз — чи що!»
Я задумалась.
У коморі хтось ворушився, хтось дряпався, продирався. Може, миша потрапила в полапку, може, ластів’я десь випало із гнізда або кажаненя збудилося, і нічого не бачить, і б’ється, і по-своєму кричить.
Я приклала вухо до стінки.
Чулися відчайдушні шелести.
Далеко чулося «ну! нну!»
Ця істотка в коморі — це ніби моя душа. Це я потрапила в полапку, бо випала із гнізда, бо збудилася не тоді, коли треба, і нічого не бачу.
Та ні! Це він на колесі розминувся зі своєю душею, а душа ж — тутечки — метрів сорок до нього не добігла — потрапила в чужій коморі у полапку.
Аби ж непомітно залізти до сусідів і звільнити мишу!
Хто збирає сливи на Кров Господню — мусить дбати про такі речі.
Я видерлась по сливі на чужу стріху і обережно, тримаючись за огорожу, пригинаючись, щоб мене було не помітно, пішла по шиферу. Віконце на горище було відчинене. Я залізла. Тут було повно пилу, лежали старі качани кукурудзи, порожні мішки, торішні горіхи у картоновій коробці, валялося якесь лушпиння.
Люк униз був відкритий, там стояла драбина.
Але я швидко злякалася свого гріха проникнення до чужої комори, гріха таємного споглядання чужих харчових запасів. Я відсмикнула себе від звершення гріха викрадення пораненої миші з чужої комори.