Темна вода
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-01-1
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Темна вода». Краткое содержание книги:
— Можна якось більш чітко висловлюватися?
— Куди вже чіткіше! Люди кажуть, що в Тихому Затоні водиться нечиста сила. І чотири жертви — її рук справа... Якщо, звісно, в нечистої сили є руки. Тепер ви розумієте, чому я не в захваті від перспективи швидко почати офіційне розслідування? В мене є солідний бізнес і певна репутація. Мене ж на сміх піднімуть: вирішив базу відпочинку на Десні до ума довести, а сам чортів боїться! Тоді всі мої задумки швидше поганим місцем накриються.
Тепер настала черга Мельника помовчати, переварюючи сказане.
— Чому ви вирішили, що я з вас сміятися не почну і повірю всьому, що ви мені зараз скажете?
— Дуже просто: бо я вам гроші пропоную за те, аби ви розібралися, що до чого. Можете сміятися, але сам із собою, перед дзеркалом удома. Можете вважати мене придурком, якому нема куди бабло дівати. Головне — аби робота робилася по можливості швидко. У стосунках із міліцією я собі цього дозволити не можу.
Мельник знову помовчав.
— Щось не так? — поцікавився Заруба.
— Скільком таким, як я, ви вже пропонували цю роботу?
— Ви хочете знати, хто вже відмовився?
— Ага.
— Нічого не вийде. Ви — перший, і, сподіваюся, єдиний на сьогодні кандидат. Я навів певні довідки і багато передумав, перш ніж з усіх запропонованих кандидатур зупинитися саме на вашій.
— Дякую, звичайно, за довіру... Тільки цікаво, чим вона викликана?
— Дуже просто, — Заруба налив по другій. — Я зібрав про вас багато відгуків і характеристик. Різних. Позитивних і не дуже. Так завжди буває, коли шукаєш відомості про неоднозначну людину. З усіх мені одна сподобалася. Один із ваших колег сказав: „Віталик Мельник міг би далеко піти, тільки ж він такий, що і чорта не боїться. Коли йому чого треба — напролом пре. У нас таких не люблять”. Враховуючи те, чим я пропоную вам займатися, без людини, яка не боїться чорта, мені не обійтися.
4. Правила гри
Якійсь час співрозмовники дивилися один на одного. Нарешті Мельник випив свій коньяк, закурив, підсунув стільця ближче до столу, сперся на його поверхню ліктями, як любив робити в своєму кабінеті, і заговорив тоном, яким він звичайно опитував потерпілих:
— Давайте по порядку. Чому ви вирішили, що тут втрутилася нечиста сила? Бо я в чортів не вірю, чорт у людях сидить...
— Про чорта я так, фігурально висловився. Насправді йдеться про іншу нечисть. Потоплеників, які воскресають. Русалок, водяників, що там ще може водитися в річках.
— Ви самі вірите в те, що зараз говорите?
— Не знаю. Зерно сумніву в мені зародив один тамтешній абориген, котрий нас до затону проводжав. Самі б ми через ліс дорогу не нашли. Він казав — можна водою пропливти, тільки після всього не хоче ризикувати.
— Після чого?
— Ну, після всіх цих історій з рибалками. Провідник не надто балакучим виявився. Лише товк усю дорогу якісь загальні речі. Мовляв, давно Тихий Затон нехорошим місцем вважається, там кількасот років нечисть усяка живе. Тільки переважно вона не показується на люди. Треба, аби щось сталося таке, від чого сили зла пробудяться і почнуть свою чорну справу робити.
— Погодьтеся, це якось так звучить...
— Погоджуюся, — перебив Мельника Заруба, випив коньяк, почав крутити келишок у пальцях — так мусульмани перебирають чотки. — Я сам це сприймав за маячню, аж поки ми на місце не приїхали. А місце, я вам скажу, не з приємних. Якось там так дерева повиростали... Чи, може, ми в такий час приїхали, коли сонце майже зовсім не світить. Зате пелена туману над водою стоїть. Не густа. Так це виглядає, наче оце ви в мене в кабінеті накурили, і дим сизий стелеться. Ніби все видно, а пелена очі роз’їдає. Вода гладенька, наче хто скло поклав. Уздовж берега від краю десь метри на три все чисто лататтям заросло. В одному місці очерет густий. Довкола — суцільний верболіз, густий — не пройти, наче хто навмисне таку живу неприступну стіну зробив. Тиша — помацати можна, хіба тільки жаби крекчуть і комарі дзеленчать. Справді, не надто гостинний куточок природи.
— І з цього ви зробили висновок, що там може водитися нечиста сила?
— Я взагалі тоді ні про що не думав. Наш провідник, тільки ми вийшли, відразу каже: „Дна в цьому затоні нема. У війну над цим місцем літак збили, „мессер”. Зайшов він у воду в крутому піке, носом уперед — так і не знайшли”. „Шукали?” — запитую. „Батько говорив, після війни ніби шукали. Водолазів з Києва привозили. Троє приїхало, двоє назад поїхало. Один пірнув і не сплив. Ті двоє пірнали-пірнали, шукали-шукали, дарма. Більше не поверталися”.
— Не буває річок без дна. Навіть глибину Маріанської впадини проміряли, хоча куди вже бездонніше...