Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Ні, ти тільки поглянь, та він, певно, мільярдером став, мій друзяка Гійом! простодушно вигукнув Ян. — Автомобіль і ще ці два колеса на додачу! Не інакше це вже щоб їздити в крамничку по тютюн, га?
— Послухай, Яне, — почала я, — мені слід було попередити тебе…
— Попередити — про що? Ян умить повернувся до мене.
— У Гійома немає мопеда. То мопед Нікола.
— Нікола? Якого ще Нікола?
Це було вже занадто. Ні, я все-таки повинна була в останніх листах, розповідаючи про Гійомові заручини, розказати і про Нікола.
— Ти знаєш, що я хочу сказати! Нікола, брат Годлен, Гійомової нареченої.
Ян нічого не відповів, і я побачила, як губи йому скривилися в ледь помітній гримасі невдоволення — так ніби він несподівано зробив прикре відкриття.
— Я вчинила нерозумно, Яне. Мала б попередити тебе раніше, що… що Нікола частенько навідується до Сонячних Дзиґарів і що ти можеш зустрітися з ним тут навіть у перший вечір приїзду. Але ж ці відвідини стали для нас такими звичними, що я й не подумала…
Я замовкла, збагнувши, що зовсім заплуталася у виправданнях і що Ян може зрозуміти все інакше.
— Не вибачайся, Фанні,— раптом перепинив він мене холодним тоном. — Звісно, через те, що я повернувся, ти не повинна порозганяти усіх своїх друзів.
— Нікола, правду кажучи, не можна назвати другом, — заперечила я. — Ми ж знаємо його всього кілька місяців… Справді, це тільки через Годлен. Він же буде Гійомовим шурином, ти розумієш…
— Гійомовим шурином… — повторив Ян з прикрістю. — Хлопець, який не має нічого спільного з вами: ні спільних спогадів, ні спільного горя, ні радості — тільки тому, що його сестра стала нареченою Гійома, так просто входить у вашу родину.
Голос йому урвався на мить, потім він вів далі:
— А може, він уже звертається до тебе на «ти» і називає тебе «Фан»?
Я мовчки схилила голову. Так, Нікола звертався до мене на «ти». Так, він іноді називав мене «Фан». Звісно, це тільки з товариських почуттів, але як зробити, щоб Ян зрозумів це?
Я побачила, як він швидко попрямував до вікон залу і зазирнув у яскраво освітлене приміщення.
Ех! Як же я не подумала раніше, що Ян повернеться до Сонячних Дзиґарів, переповнений спогадами про минуле, уявляючи собі, як Капітан ворушить коцюбою жар у каміні, а Гійом, схилившись у своїй майстерні над якимись гарними старовинними меблями, з любов'ю реставрує їх…
І от тепер у нашому прикрашеному старовинним фаянсом залі з дубовими закіптюженими сволоками і побіленими вапном стінами він і справді побачив мого дідуся, бо я також ясно розрізняла крізь віконну шибку його спину. Так, дідусь сидів у своєму незмінному кріслі, а перед ним біля каміна у другому кріслі, в якому тої пам'ятної зими протягом кількох місяців мав звичку сидіти Ян, сидів… Нікола!
Ось Капітан нахилився до Нікола з розгорнутою книжкою в руці. Похитуючи головою, він наче хотів поділитися з ним прочитаними рядками. Ех, Яне, усе тут було як колись, давно, коли ти вечорами сперечався з дідусем з приводу манускриптів, знайдених біля Мертвого моря, чи таємниць острова Кріт. Авжеж, усе було таке схоже, але сьогодні то був не ти…
Зовсім розгубившись, я гарячково шукала якихось слів вибачення. Та хіба можна було знайти такі слова в цій прикрій ситуації — привезти Яна до нас і показати незнайомого хлопця, який сидить на його місці! Проте в мене не було часу на роздуми. Ось Ян обернувся до мене. Обличчя його було відчужене, замкнуте, губи міцно стулені. У світлі, що падало з вікна, я помітила стільки суму в його очах! І наче серцем відчула, як розвіюються на грозових вітрах золоті години життя, що їх ми так чекали…
— То ось він який, цей легендарний вікінг!
Таким вигуком зустрів Яна на порозі великого валу Нікола. Що це — мимовільний вияв надмірної сердечності? Чи, може, крик нетерплячої цікавості, яку нарешті можна вдовольнити? Я знала, що в такому настрої Ян, напевно, не пропустить нагоди похизуватися. Ось уже ворухнулися його губи, — здавалося, він збирався одразу дати відсіч Нікола, і то мав бути хльосткий, дошкульний удар, я ж бо надто добре знала Янову вдачу. Та, на щастя, дідусь випередив його. Певно, необачний вигук Нікола насторожив і його. Жваво обернувшись у кріслі, Капітан кинув на Яна промовистий погляд, — саме це й не дало злетіти з уст Яна в'їдливим слівцям. Підвівшись, Капітан швидко рушив через увесь зал назустріч гостеві, підійшов, обняв його за плечі.
— Et du endelig kommet tilbake, min lille gutt fra Narvik. Jeg er saa glad over aa dig igjen, — промовив дідусь. — Нарешті ти повернувся, мій маленький хлопчику з Нарвіка! Я такий щасливий, що знову бачу тебе!