Діти морських туманів

— Сідай до керма, — сказав Гійом. — Треба не дати запліснявіти твоїм свіжоспеченим правам водія! І до того ж, — лукаво додав він, — тобі, напевно, захочеться вразити свого молодого скандинавського водія…

— «Мій скандинавський водій!» — одразу жваво відгукнулася я. — Хотіла б я принаймні знати, де він тепер: у Роттердамі, в Лондоні чи деінде?

Три тижні тому Капітан одержав листа з Норвегії від Яна. Ян писав, що батько надумав послати його на досить тривалу практику-стажування в один з французьких портів, до Булоні, наприклад. Отож чи не знає, бува, капітан Ле Марруа якого морського по-середника-негоціанта, що має морську торговельну контору і хотів би найняти на кілька місяців помічника-практиканта.

— Чого, це йому спало на думку вибрати Булонь? — пробурмотіла я тоді.— У Лондоні чи в Антверпені він пройшов би набагато кращу школу. Цей юний громадянин Бергена як завжди з химерами! Здається, він анітрохи не набрався розуму, відколи покинув свій полярний Нарвік і проміняв його на інше норвезьке місто не з таким скаженим кліматом!

Ні дідусь, ні Гійом не визнали тоді за потрібне відповісти мені. Адже мій вимучений дотеп — то була тільки інстинктивна реакція самозахисту, — я просто силкувалася приховати радість, яка затопила мою душу, коли дізналася, що Ян скоро приїде до Булоні!..

Ян увійшов у моє життя, коли мені минуло п’ятнадцять років. Так, так, мені було тоді лиш трохи за п’ятнадцять. Я ніколи не забуду, як він допоміг мені розшифрувати й перекласти текст з Вергілія, як ми сиділи з ним тоді пліч-о-пліч… А коли Ян покинув Францію, запаливши в серці ще зовсім юної дівчини незгасний вогник відданості і вірності, чуйної, терпеливої та щирої, мені було тільки шістнадцять.

«Мій скандинавський водій»… О Гійоме, — думала я, міцно стискаючи в руках кермо автомашини, — коли б ти знав, як влучно зумів ти цими трьома словами висловити найсуттєвіше!

Так, Ян був водієм грузовика на мукомельні в Аллангемі, поблизу нашого села, ще до того, як познайомився з нами. Він змушений був стати водієм, коли життєва буря вирвала його із університету і з рідного міста Бове, де безтурботно й спокійно промайнуло п’ятнадцять років його дитинства й юності… Водій з золотистим волоссям, з поглядом непокірливого принца, водій, якого нестримно вабив до Фовемберга один тамтешній капітан далекого плавання, котрий, можливо, знав таємницю його походження.

Але Ян був не з тих людей, які швидко зважуються на рішучий крок. Отож із червня того року і до березня наступного ми бачили нашого юного друга часом іскрометно веселим, щирим, насмішкуватим, а іншим разом — мовчазним, задумливим, далеким, бо серце його краялося від бажання розкрити зрештою всю правду і острахом, чи не виявиться ця правда надто болючою та гіркою для нього.

Так тривало аж до того пам’ятного березневого четверга, холодного і ясного, коли ми вирушили у далекий похід, на розшуки його минулого. На цьому вирішальному етапі глибокої розвідки Ян вибрав собі в супутники саме мене…