Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Та ні, я не закохана! — запротестувала я. — Те, що зв'язує нас, Яна й мене, — то просто братерська приязнь, щира, глибока приязнь. Вона тягнеться ще з тих тяжких днів його життя, коли я могла чимось допомогти йому, підтримати, як молодша вірна сестра… Тут немає нічого спільного з коханням, — прошепотіла я, затинаючись.
Я почувала, як зашарілися мої щоки. Підійшовши до дзеркальця, прибитого біля дверей, що вели надвір, і зазирнувши в нього, я справді впевнилася, що обличчя моє палає.
Нікола пильно дивився на мене. Якась незвична напружена мовчанка запала між нами. Так минуло кілька хвилин, поки він промовив ті дивні слова:
— Фанні, як ти вважаєш, з чого можна впізнати кохання?
— З чого?.. Просто не знаю, — збентежено відповіла я, наче учень. викритий зненацька в своєму неуцтві.— Ах! І зрештою, чого ти хочеш, мені ж тільки дев'ятнадцять, я не можу всього знати!
— Годлен теж немає ще й двадцяти, а проте вона вже здатна була сказати «так» Гійомові…
Я схопила стілець, сіла і, поклавши руки на темну поверхню стола, почала машинально розглядати їх, ніби вони могли підказати якусь відповідь.
— Годлен… Звичайно, — ледь чутно прошепотіла я. — Але ж вона мала в ту хвилину біля себе батька, матір, котрі могли прийти їй на допомогу… А в мене…
Я міцно стиснула губи, щоб не заплакати.
Нікола, певно, збагнув, що був надто суворий зо мною, бо, схилившись над столом, на якусь мить поклав свою долоню на мою руку.
— Бідолашна Фан… — тихо сказав він.
Після обіду, побачивши, як троє хлопців наввипередки хапаються за посуд, я залишила їх наводити лад у їдальні й повернулася до залу, де дідусь уже вмостився затишно у своєму кріслі. Скоряючись якомусь інстинктивному поривові, я сіла на килим біля його ніг. Капітан мовчки поклав руку мені на голову і не забирав її довго-довго… Певне, він усе збагнув з нашої розмови на кухні. Бо я не мала чого приховувати від нього, та й Нікола теж не належав до тих хлопців, які люблять шепотітися десь по закутках. Ця тверда і водночас ласкава Капітанова рука… Чи не хотів він без слів сказати, що я можу не сумніватися в його любові, співчутті і в його глибокому смутку: він-бо, стара бувала людина, як ніхто інший, почував, як потрібна мені в таку годину мати…
Я все ще сиділа нерухомо, поринувши в сумну задуму, коли до мого слуху долинув останній відгомін бурі того дня.
— Диви-но, а я й не помітив зразу, що ви поміняли гравюру… — почула я з кухні Янів голос. — Тільки рамка лишилася та сама.
Я одразу зрозуміла, про яку гравюру йдеться.
— А що на ній зображено? — знову заговорив Ян. — Можна подумати, що то ваші Сонячні Дзиґарі, тільки величніші, розкішніші.
Голос Гійома:
— Це справді Сонячні Дзиґарі, за часів свого розквіту, приблизно в тисяча вісімсот тридцятому році.
— А де ж ви розкопали цю гравюру?
— То Нікола розшукав її в себе, в Ред'єрі. Це гравюра на міді. Він знайшов її серед старих архівних матеріалів, які стосувалися його родини і Булонського графства. Оте давніше зображення в рамці було не таке цікаве. Коли Нікола дав гравюру Капітанові, той одразу замінив нею стару.
Хвилина тиші, потім — коментар Яна, і по його голосу я зрозуміла, що він обернувся до Нікола й точно поцілив у нього:
— То ви вже робите тут подарунки?..
Мої пальці судорожно стиснулися. Ця зухвала фраза, така невластива Янові, не мала сенсу, чи, точніше, у ній містилася вся гама відтінків — від зовсім невинного до найдошкульнішого… Яне, чи ти не збожеволів, бува?.. Я боялася, що Нікола відповість йому так само дошкульно й різко. Але минуло кілька секунд, поки нарешті я почула голос брата, — то був голос фермера, який заспокоює молодого норовистого коня:
— Нікола і Годлен приїздять обідати до нас у Сонячні Дзиґарі щоразу, коли їм того захочеться. Отож нема нічого дивного, що час від часу вони приходять з якимось гостинцем — скажімо, з десятком яєць чи кошиком яблук, а часом навіть і зі старовинною гравюрою під пахвою.
Я схвально хитнула головою: Гійом дуже вчасно припинив суперечку, що мала от-от початися. Та який жаль, що…
Нараз я розсердилася і на Нікола. А за що? Цього разу він показав себе куди спокійнішим і урівноваженішим, ніж Ян!..
Раптом ніби щось найшло на мене: я схопилася, похапцем поцілувала дідуся, прибравши розв'язного й невимушеного вигляду, пробігла через кухню, ні словом не озвавшись до тих трьох, що були там, і подалася до своєї кімнати. Тут я замкнулася на ключ і, впавши на ліжко, гірко заридала. Мені хотілося виплакати в цих сльозах усе, що так зіпсувало, отруїло довгожданий вечір Янового повернення до Сонячних Дзиґарів. А він же, той вечір, мав бути такий прекрасний…