Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Сорок два брикунці-збитошники, — промовив Ян задумливо, — утримати таку зграю цілий день у чотирьох стінах — уявляю собі, як це нелегко…
— А знаєш, яку найпершу педагогічну пораду дав мені наш директор? Не носити туфель з високими каблуками. І я скоро зрозуміла чому: коли тобі треба мчати за трьома шибениками водночас, з яких один сховався під столом, другий збирається вже досить міцненькими кулачками потовкти сусіда, а третьому ніяк не вдається розстебнути, свої, як він каже, «бартельки» й побігти в туалет, — тут уже каблуки ні до чого.
— Бідолашка моя, — мовив він ледь насмішкувато. — Навіщо ти обрала собі таку професію?
— О, — вигукнула я, — ти ж знаєш, я завжди любила дітвору. І особливо неотесаних, вайлуватих селюків — «найдикіших», як ти казав.
Хіба могла я розповісти йому про ту самотність, що мучила мене, відколи Годлен заволоділа серцем Гійома?.. Ще менше могла признатися, що й він сам, Ян, і все, що з ним пов'язано, теж вплинули на мій вибір…
У Сент-Інглевері грузовик, якого, певне, занесло на повороті, перегородив шосе. З десяток автомобілів шикувалися довгою низкою, чекаючи, поки звільниться автострада. Ми мовчали. Я неуважно дивилася на дорогу, але весь час почувала на собі Янів погляд, спокійний і впевнений, — так він дивився на мене давно, коли йому часом подобалося тішитися своєю владою наді мною.
— Як ти змінилася, Фан, з часу нашого першого уроку латини, — стиха мовив він.
— Ти добре знаєш, що це не так, Яне. Ні, я не змінилася. І ніколи не змінюсь.
Я з притиском вимовила останні слова, щоб він зрозумів, що я лишилася вірна йому.
— Звичайно, ти зберегла свою розважливість, непохитну щирість… Але тобі вже не шістнадцять років, панночко із Сонячних Дзиґарів! — додав він, і голос його зненацька урвався.
Признатись, я зраділа, що несподіваний різкий клаксон машини, яка йшла за нами, не дав Янові помітити мого збентеження, а то б я, щоб приховати своє зніяковіння, мабуть, відповіла, що справді сьогодні Фанні — уже не та дівчинка, багата на обіцянки, як мішок борошна (так образно висловився колись Ян), а доросла дівчина, чиє серце загартувалося в довгій розлуці.
Але я промовчала. Натомість натиснула на акселератор, щоб не затримувати машину, котра все-таки скоро нас обігнала. Маленька дівчинка, стоячи навколішках на м'якому сидінні, визирала із заднього віконця; вона зробила мені глузливий жест, мовляв: «А мій тато їде швидше, ніж ти, ага!»
І тоді сталося несподіване. Обличчя дівчинки, котре вже розпливлося в тумані, раптом збудило в мені спогад про недавні вечірні відвідини Ферків: я ніби знову побачила заплакану Крістіну, як вона зарилася обличчям у чорні кучерики малої Марінетти, і плечі їй здригаються від ридань…
Мене охопило передчуття: і Ян, і я, і, можливо, інші мешканці Сонячних Дзиґарів, і ця молода жінка, Крістіна, з її маленькою донькою, до яких я почувала щиру приязнь, — чи не наближаємося ми всі до такої хвилини, коли горе і радість, таємниця і ясність розведуть нас навік у житті? Все ж бо на цім світі побудоване на контрастах — як у моєму рідному Булонському краї, де то сонце, то тумани, то лагідний спокій безвітряних днів, то буремні ночі з рвучкими поривами шквального вітру…
Та дійсність знову сповнила моє серце невимовною радістю. Перед нами на десятки кілометрів — скільки сягало око — пролягла перегороджена горбами звивиста і мальовнича дорога до Булоні. Мотор муркотів, як гладкий ситий кіт. У мовчанні, що запанувало між нами, почувалася глибока сердечна приязнь, випробувана відстанню і часом, ніжність, знову віднайдена в ясних очах друга. Хіба я не могла, як колись у кабіні грузовика, дивитися досхочу на його милий профіль, худі щоки, прямий ніс, біляву чуприну? Ні, тепер не я, а він — це я добре відчувала — пильно розглядав мене.
— Ми ж маємо ще відвезти тебе сьогодні до Булоні, отож я не заганятиму машину в стайню, — сказала я.
Ми давно позбулися своєї вірної старої конячини Стріли Амура і продали кабріолет-бідарку, але так і не звикли до слова «гараж». Завжди, як і колись, називали його «стайнею».
Ян відчинив хвіртку і, перш ніж ступити на подвір'я, взяв мене за руку.
— Фанні,— тихо мовив він, — ти не можеш собі уявити, яке це щастя — знову опинитися тут. Мені справді здається, ніби я повернувся до рідного дому!
У надвечірніх сутінках очі його радісно іскрилися, такі чисті, ясні і знайомі. Легкий серпанок туману огортав дерева й кущі в садку. Уже засвітилися вікна у великому залі. І раптом у присмерку перед фасадом Сонячних Дзиґарів виразно вирізьбився мопед. Сама не знаю чому, я аж здригнулася, тільки тепер усвідомивши, що за два останні дні майже зовсім забула про існування Нікола.