Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Та поступово в душу нам заповзав острах: той дім у Бергені, який ми добре собі уявляли з описів у листах і з фотографій, отой світлий приземкуватий дім серед темних ялин, білого снігу, крижаних вод фіорду, — чи став він за три минулих роки для Яна рідною домівкою?..
Зненацька Ян заговорив, і голос його був схвильований і глухий:
— Капітане, Фанні, Гійоме, я, мабуть, здаюся вам дуже сентиментальним, але признаюсь, що цей зал, ці стіни зворушують мене до глибини душі. Колись, три роки тому, я знав, що завжди можу прийти сюди, незалежно від того, легко чи тяжко жилося мені в ті дні, коли всі мої нерозв'язані проблеми навалилися на мене, — і я часто приходив до ваших Сонячних Дзиґарів будь-якої хвилини. І завжди мене приймали тут як рідного, як сина…
— Ти й зараз для нас як рідний, мій хлопчику. Гійом мав підставу так сказати. І байдуже — звешся ти тепер Єфом Нільссеном чи Яном Оффланжем, — ти все одно залишишся нашим улюбленцем і своєю людиною в нашому домі.
Голос дідуся затремтів. Я помітила, як волого заблищали його очі.
Так, і для дідуся, і для Гійома, і для мене той рік був незвичайний, незабутній…
І раптом мене розсердило, що тут стовбичить Нікола. Окинувши поглядом зал, я Помітила його біля дверей кухні. В останні хвилини він, певно, свідомо намагався відступити на задній план, одділитися від нашої маленької групи. Мені хотілося крикнути йому:
«Усе, що тут діється, анітрохи тебе не стосується. Іди звідси! Залиш нас самих!..»
Але він, здавалося, нічого не прочитав у моїх очах. А може, не схотів коритися моїй волі? Не знаю. Тепер, коли від того вечора минули місяці і я можу зрозуміти його тодішню поведінку, причину впертого бажання залишитися з нами, я зовсім не звинувачую його в цьому. Віч-на-віч з Яном, який несподівано, наче сніг у серпні, звалився на голову і одразу зайняв його місце у Сонячних Дзиґарях, Нікола мав почувати себе, як військо маршала Тюрена[1], яке вже безтурботно розквартирувалося на зиму, але його зненацька заскочили вороги.
Тим часом Ян схопив крісло, в якому щойно сидів Нікола. Він повертав його на всі боки і уважно розглядав критично примруженим оком.
— Я бачу, Гійоме, ти все-таки полагодив його?
— Ну аякже! Воно зовсім було продавилося. Минулого літа довелося все перебивати.
Брат підійшов до каміна, узяв з полички люльку й почав набивати її тютюном. Можна було подумати, що він навмисне став біля Яна так, щоб затулити від нього Нікола.
— Гійоме, тобі це крісло нічого не нагадує? Пам'ятаєш, стоячи отут біля каміна і закурюючи цю саму люльку, ти казав мені удавано сердитим голосом: «Яне, ну як ти сідаєш? Тепер доведеться перебивати всю шкіру! Бо ці чортові водії ваговозів не сідають, а гепаються в крісло, мов на сидіння якоїсь п'ятнадцятитонки!..»
— Точно, — кивнув головою брат. І додав: — Справді, поглянь: після ремонту крісло стало ще міцніше, ніж було нове. Тепер можеш гепатися на нього хоч тисячу разів підряд — воно все одно витримає.
Нікола, як на гріх, і собі докинув кілька слів:
— Я його вже випробував цієї зими. Даруйте мою мимовільну провину, я оце тільки зараз дізнався, що йдеться про своєрідну… історичну реліквію.
Мені хотілося крикнути: «Нікола, ти смішний! Замовкни!» Але тут я побачила, як по обличчю Яна розливається блідість, і почула його ледь приглушений голос:
— Не кажіть дурниць! Річ не в тім, хто має право сидіти в цьому кріслі. Головне, що з того часу тут збереглося щось реальне для мене. Так, були тоді різні дрібнички, які давали змогу відчути, що я тут — як у себе вдома. Чи можете ви зрозуміти, що це означало для загубленого самотнього підлітка, яким я тоді був? Чи можете це зрозуміти ви, Нікола Фрамекур, ви, що, напевно, ніколи не відчували, як рідна земля тікає з-під ваших ніг… Ви не пережили цих вечорів у Сонячних Дзиґарях три роки тому… Фанні, закінчивши поратися по господарству, приходила з кухні, сідала біля секретера до своїх уроків, отам, біля вікна. Капітан, як завжди, сидів у своєму незмінному кріслі; усе так просто — ніяких проблем! А Гійом найчастіше вмощувався, коли була охота погомоніти з кимось, на край верстата, — в той час його верстат стояв отам, праворуч від каміна, не знаю, куди його переставили тепер. А щодо цього крісла… Бувало, сидячи в ньому, я міг одним поглядом охопити всіх мешканців Сонячних Дзиґарів: Капітана, Фанні, Гійома. Ці Сонячні Дзиґарі майже цілий рік були моїм родинним вогнищем, а мешканці його — моєю справжньою сім'єю, хоч я їм зовсім чужий…
Стоячи у віддаленому кутку залу, Ян на якусь мить пильно втупився в Нікола, потім енергійно хитнув головою — так, ніби хотів цим жестом сказати, що не треба ніколи повертатися до цього питання, — і несподівано закінчив дуже лагідно й тихо:
1
Тюрен Анрі (1611–1675) — французький маршал. Узимку 1675 року його армія зайняла Ельзас, і тут на зимових квартирах була раптово атакована німцями.