Човен розпачу

— Глядди-ди, — сказала Смерть.

За якісь двадцять хвилин вона пробила оборону Гервасія, зламала її і кинулася знищувати розкидані острівці відчайдушного опору.

І тут Виливаха побачив, який нелюдський розум грає ним, яка розрахована на сто ходів наперед передбачливість в'яже йому руки й ноги, як нікому ніколи не пощастить виграти в цієї найвищої і холодної істоти.

Його латники йшли вперед і гинули один за одним. Правий фланг кістяного білого війська прогинався під несамовитим натиском чорних так нестримно, як нестримно грузнуть у болоті коліна людини, що взяла непосильну ношу.

З мужністю розпачу візир Виливахи кинувся вперед, збив ворожого латника, що виходив на лінію «Візирів трон», скинув бойового слона і одразу заметушився між двома турами Смерті. Гуляй-городи на спинах тур хижо вискалили свої зубці.

Візир збив ще одного латника і наклав головою, оточений чорним військом.

І тоді рука Смерті простяглася і зняла з голови короля корону.

— Амінь, — сказала вона.

— Я можу гордитися, — сказав Виливаха. — Не кожен грає зі Смертю.

— Ти непогано бився. Дивись, майже година. На інших досить і десяти хвилин.

— Нічого дивного. Це була найхвилюючіша партія у моєму житті.

— Все скінчено, бунтарю. Вартовий, приведи решту.

До кімнати увійшли всі веслярі з човна. І на чолі їх стояла дівчина, а замикав процесію Перевізник.

— Ось, — сказала Смерть. — Він багато брав на себе. Хотів грати зі мною. Дивіться на його приниження, хлопи.

— Програти не приниження, — сказала Берізка. — Приниження — кпити з того, хто мужньо програв.

Вона дивилася просто в очниці Смерті.

— Багато ти розумієш, сіра курочко, — сказала Смерть. — Багато ти розумієш, слабенька пилинко.

Зустрілася поглядом з Виливахою і запнула на грудях плащ, прикрила ним свої старі жовті кістки. І тільки тоді Виливаха зрозумів, що перед ним теж жінка, з ненавистю до щасливіших і заздрістю до них.

— Що, Виливахо, може, зіграємо на квітку? — спитала вона.

— Я можу грати собою. Але я не граю рідною землею.

— Що ж, — байдуже сказала Смерть, — тоді йди до Арахни, дівча.

— Але я не хочу туди, — непорозуміло сказала Берізка.

— Як я тебе ненавиджу, — сказав Виливаха безносій. — Зовсім як наших радців і князів.

— А проте я добра, — сказала Смерть. — Хочете, ідіть удвох.

Дівчина ніби навіть із полегкістю кинулася до Виливахи:

— Ходімо. Нехай вона дивиться.

— Я теж була молодою, — поблажливо сказала Смерть. — Я пам'ятаю свого першого. Його звали Авель. А тепер мені все це непотрібне. Я знаю ціну всім вам. Мужчини підлий народ, але нема нікого підлішого від жінок… Що, Виливахо, не гралася тобою єдина, кого ти справді жадав… більше за життя?

— Ну, — сказав Виливаха.

— Підло запобігала, набивала собі ціну, мучила тим більше, чим більше ти кохав. І що більше ти її кохав — то менше поважала. Потрібне їй було твоє безмірне кохання? Батіг їй потрібний був. Батіг і кулак. Зневага і рабство. Хоч в останньої продажної погані, хоч у боягуза і зрадника — аби лизати ноги. І ти ще не хочеш забуття? Ти дай нашому підлому людському племені ось тут, зараз, врятуватися по одному, кинувши всіх інших Арахні, — хто не скористається з цього? Ось ти, курчатко, ану… зіграй зі мною на своє жалюгідне життя.