Осінній сезон смертей

З часом я навчився гамувати в собі потяг до гріха. Я активно взявся за навчання, знайшов роботу в одній фірмі, завантажував себе до краю — і, приходячи додому, ледве спромогався повечеряти і засинав як убитий.

Згодом я помітив, що мою дружину неабияк дратують нахабні самиці, котрі табунами гуляли студмістечком. Розмальовані, безсоромні, вони отримували явну насолоду від гріха, адже вони жили цим. І не чоловіки в цьому винні. Чоловік — раб своїх природних інстинктів, і якщо жінка не буде їм потурати, чоловік поступово вгамує їх. Винні самі жінки, вони дражнять хлопців, розпалюють у них гріховну пристрасть і топчуть своїми гострими підборами те, що святе для моєї коханої, а значить, і для мене.

„Колись вони згорять у пеклі за свої гріхи!" — палила їх поглядом Валентина, завваживши якусь кралю, що виклично крутила сідницями. Я цілком згоден із нею.

Спливав час. Я закінчив університет і поступив до аспірантури. Кімнату в гуртожитку за мною лишили, Валентина, яка брала через хворобу академвідпустку, мусила ще два роки вчитися. Зміни сталися в нашому житті, але довкола нас клубочилося кодло, розгнузданість сучасної молоді не знала меж. Дружина хворобливо переживала все це. І тоді я зважився.

Я йшов до цього довго, багато разів вагався — а чи маю я право брати на себе місію Вищого Суду? Та, врешті-решт, я вирішив: їх усіх треба навернути на думку про кару за земні гріхи. Можливо, все обмежиться одним страхітливим прикладом. Вони зрозуміють і замисляться. А якщо ні? Тоді доведеться повторити. Мені такий шлях не лягав на душу, але тільки так можна навести в світі порядок. Тільки силою й страхом! Силою, яка породжує страх. Страх — сильна та дієва зброя. Посіяти страх. Іншого способу я не бачу».