Осінній сезон смертей
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
- ISBN: 978-966-14-7904-2,978-966-14-8444-2
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Осінній сезон смертей». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
— Ні, ми нічого не писали. Хоча у нас, як ти знаєш, нормальні контакти з органами. Але вони чомусь мовчать.
— Значить, так задумано.
— Угу, — шеф потер пальцями скроні. — Гаразд, йди працюй. Валера там зашивається.
Працювати треба, це факт. Але мені необхідно зробити ще один дзвінок…
Ми домовились зустрітися у ґриль-барі на площі біля входу. Я замовив курячі стегенця і чотири пляшки темного пива — для Василя, бо я пива терпіти не можу.
Книш з’явився у двобортному костюмі і при краватці. Якби не казенний вираз обличчя, якого він набув за три роки праці в прес-службі МУВС, його можна було б прийняти за бізнесмена середньої руки.
— У мене мало часу, — він налив собі повну склянку пива, помилувався шапкою піни і відсьорбнув.
— У мене теж.
— Ти ба, який збіг обставин! — Вася влив у себе вміст склянки, пожував курятини і налив собі ще пива.
— Ну, розказуй, — нетерпеливився я.
— Та я сам мало що знаю. Ти ж сам колись кримінальну хроніку вів, заглянь у будь-яку газету або зведення МУВС по ящику. Що там? «Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це Б., такий собі тип, який ніде не працює». Або: «Пограбовано й підпалено комерційний кіоск. Ведеться слідство. Підозрюється такий собі П., який ніде не працює…» І так далі. Вони дають, розумієш, лише таку інформацію: того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не будуть же вони повідомляти: «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» і тому подібне. Їм, розумієш, свою роботу треба показати. А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожних три години! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину, на розбірці парочку крутих поклали, одна ДТП як мінімум, жінка чоловіка-бабника крисячою отрутою травить… Ну, і тому подібне… А щодо розкриття — хріново!
Вася раптом помітив, що говорить надто голосно, знітився і допив чергову склянку.
— Ось так і з першою дівчиною, — повів далі вже тихіше. — Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Слідство на місці тупцяє… Коротше, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там же, в студмістечку. Той же почерк — ударив у обличчя, оглушив і задушив.
— Не зґвалтував?
— У тому-то й річ! Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…
— Імена, прізвища знаєш?
— Якщо чесно — тільки це й знаю. Решту хлопці додумують. Все ж таки цікаво — свій чикатило в місті з’явився!
— Чутки й плітки породжує відсутність інформації.
— Розумний ти надто… Коротше, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось-там посварилася, була трошки під мухою…
— «Від якихось», «з кимось»… А точніше?
— Слухай, я не слідчий! — Вася ледь не хлюпнув мимо склянки.
— Гаразд, давай далі, цікаво.
— Цікаво йому… — відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. — Судячи по синцях на шиї, п’ястуки у цього мерзотника розміром з лопату. Сліди взуття — сорок четвертий розмір. Хоча зріст у нього трохи вище за середній, десь так метр вісімдесят. Судячи з того, як він її задушив, бугай здоровий. Ти, до речі, не тягнеш на нього абсолютно…
— Спасибі…
— Через дев’ять днів знайшли другий труп, — Вася пропустив заувагу повз вуха. — Усіх їх, між іншим, двірники знаходять. Рано-вранці. Кожен — на своїй дільниці. Другу звали Слава Корецька, себто В’ячеслава, треба ж так назвати дитину… Вона місцева, жила біля студмістечка, поверталася з общаги від подруги чи від приятеля, точно не знаю. Той же спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, до певної міри знайомий. Наталя Кущенко, четвертий курс біофаку. Тут уже два тижні після другого вбивства, так що навряд чи у нього якась система.
— Ми не психологи.
— І не сищики! Ти журналіст, я журналіст! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яка у нас є!
— Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої, закрита.
— Так, закрита! Я пояснив, чому нам сказали, що вбивцю узяли, всі пожвавилися — нарешті шушукатися перестануть і плітки різні вигадувати. Тільки, бач, не пощастило слідчому, — Вася в’їдливо посміхнувся. — А Величко — не та людина, яка своє невезіння буде рекламувати. Із ним обережніше треба… У нього рідко діла глухнуть…
— Сволота він…
— Ти, Андрон, іще легко відбувся. Мені знайомий із прокуратури казав, що раз справу на Величка повісили — хана комусь буде. Скільки разів, каже, було: посадить людину, справу закриють, галочку поставлять, подяку отримає… А потім заднім числом помилки виправляє.
Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці.