Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Неоліберальний порядок денний підкріплювався однією стрижневою суперечністю: більш давній лібералізм «Нового курсу», фокусуючись на збільшенні споживчого попиту та зменшенні нерівності, придушував би зростання добробуту й знижував рівень життя американців. Натомість неоліберальна програма стимулювання пропозиції хоча безпосередньо й не передбачала боротьби з економічною нерівністю, але обіцяла активізацію економічного зростання, від якої виграли б усі американці. Рональд Рейган так сформулював цю ідею (запозичивши афоризм у Джона Кеннеді) під час кампанії 1980 року: «Приплив піднімає всі човни». У Європі аналогічні аргументи висловлювали центристи — прибічники Третього шляху[100], які частково надихалися прикладом прем’єр-міністра від Консервативної партії Маргарет Тетчер.

Однак уже наприкінці 1980-х років виявилося, що реальність суперечить обіцянкам загального процвітання. У 1980-х роках показники зростання та зайнятості відставали від аналогічних показників попередніх десятиліть. Також за Рейгана почала змінюватися модель економіки. Адміністрації Рейгана та Буша ігнорували вимоги щодо впровадження промислової політики, яка захищала б і допомагала б розширювати американський промисловий сектор. Натомість Рейган покладався на високі процентні ставки та переоцінений долар, і це прискорило занепад обробної промисловості США й простимулювало зростання сфери фінансів і фінансових послуг.

До кінця 1980-х років великі сегменти базованих у країні галузей, зокрема побутової електроніки, верстатобудування, текстилю, зникли. Замість робочих місць у цих галузях виникли нижчеоплачувані робочі місця в секторі послуг і вищеоплачувані висококваліфіковані робочі місця (багато з них — у галузі інформаційних технологій), що призвело до появи лакуни в середньому сегменті робочої сили та зростання нерівності[101]. Історик економіки Пітер Темін стверджує, що ця неоліберальна політика стала підставою для створення «подвійної економіки», де поєдналися два сектори — високооплачуваний ФТЕ (фінанси, технології, електроніка) та низькооплачуваний сектор із низькооплачуваними напівкваліфікованими чи некваліфікованими працівниками, між якими опинився дедалі менший прошарок промислових працівників і «білих комірців» із середніми доходами[102].

Економіст Стівен Роуз аналогічно показав, що зростання різниці в доходах і багатстві помітне не лише між 1 % і 99 %, але й між верхніми 30 % (зокрема, дедалі більшою верхівкою середнього класу) та нижніми 70 %[103]. Ці тенденції, посилювані подальшою фінансовою дерегуляцією, переоціненим доларом і політикою регресивного оподаткування, тривали аж до початку Великої рецесії та підживлювали невдоволення середнього класу і його нижньої ланки, багато представників яких почувалися викинутими на узбіччя поступу до постіндустріальної економіки, сильно залежної від фінансів і фінансових послуг. (Як я розповім детальніше далі, дещо дуже подібне відбувалося й у Західній Європі.)

Перша очевидна криза сталася 1991 року, коли США постраждали від специфічної рецесії, яка, безперечно, стала тим фактором, що розтягнув безробіття й стагнацію ще на чотири роки. Крім того, чимало американців переймалися тим, що США продовжують програвати Японії та Західній Європі в кількості робочих місць у промисловості, й тим, що на Південному Заході швидко зростає нелегальна імміграція. Експерт із громадської думки Даніель Янкелович писав: «Попри те що люди не можуть помацати це пальцями, вони бояться, що з американською економікою щось кардинально не так»[104].

Коли виявилося, що обіцянки лідерів партій (проте, що угоди про вільну торгівлю створять більше робочих місць, аніж знищать; що імміграційні заходи зупинять приплив нелегальних іммігрантів; що фінансова дерегуляція не матиме поганих наслідків) не справдилися, це стало приводом для популістів кинути виклик панівному консенсусу. На виборах 1992 та 1996 років із цим завданням виступив техаський бізнесмен Росс Перо та колишній помічник Ніксона й Рейгана Пет Б’юкенен. Перо репрезентував лівий і лівоцентристський популізм, а Б’юкенен — праві погляди, але, подібно до інших американських популістів, вони «не вписувалися» в звичний конфлікт між демократами й республіканцями чи між лібералами та консерваторами. Вони здобули підтримку саме через те, що правлячі демократи та республіканці ігнорували поширені побоювання щодо американської промисловості, імміграції та лобізму у Вашингтоні.