Аецій, останній римлянин

— Така насолода, що слів бракує…

Не могла брехати, бо тільки-но повернулася пам’яттю до вражень минулої ночі, як одразу ж її молоденьке личко покрилося блідістю… І зненацька Пелагія відчула, що теж блідне…

Того дня Боніфацій дуже пізно повернувся до своєї інсули, подарованої йому трьома вдовами з роду Павлінів. Але не відразу ліг спати: не почувався втомленим, попри те, що від самого ранку був на ногах… Ходив по своїй спальні, схвильований і повний гарячкових, а водночас і серйозних думок: саме довідався, що має стати патрикієм… вперше був присутній на цісарській раді… повертався просто з Палатину… Згодився взяти на свої плечі тягар влади… Так, почуває, що він це заслужив, хоча ласка і великодушність Августи є більшою, ніж його заслуги. Але чи він впорається?… Чудово розумів, що його чекає змагання з Аецієм… А от саме й Аецій … lupus in fabuła! Одразу ж навпроти вікна на перехресті двох вуличок стоїть погруддя консула на поточний рік. Втуплений у широке, грубо вирізане обличчя, Боніфацій, хоча чує за своєю спиною тихий шелест ніг, не обернеться: це, напевне, хтось із кубікуляріїв… Але раптом відчуває на своєму обличчі дотик двох ніжних гарячих долонь… Здивований, обертається… Боже, за що ж йому сьогодні такий надмір щастя?! Увесь затремтів. Перед ним стояла Пелагія. Глянув їй в очі і простяг руки. П’яний від радості, кохання, жаги і гордості, — аж до світанку не випустив дружини зі своїх обіймів. На світанку вона відштовхнула його різким рухом руки і просичала крізь зуби:

— Йди…

Від тієї ночі і аж до самої смерті Боніфацій жодного разу не зумів наблизитися до Пелагії. Зрештою, сам її уникав, не в силах знести дивної зневажливої посмішки, яка не покидала кутиків її вуст щоразу, коли вона на нього дивилася. Натомість Пелагія, лише тепер усе зрозумівши, ще ревніше повністю віддалася справам віри, а передусім вихованню доньки. Довгі місяці вдівства не пробудили в ній жодних бажань і прагнень, окрім тих, джерелом яких була віра та наука Арія. За місяць до повернення Аеція настільки була поглинута своєю вірою і побожністю, що навіть про тілесні бажання, про Боніфація і свою пасербицю думала цілковито спокійно, до того ж у цілковитому зв’язку зі справами духу. Все більше була впевнена, що це Господь землі і неба, понад усе люблячи чистоту, такого дав їй мужа і так покерував її життям та справами тіла, щоб у нагороду за її побожність і непохитну вірність охоронити її від усякої спокуси. Вже не думала, що любовної насолоди зовсім не існує; так, існує, але їй не дано було зазнати її нечистого сп’яніння, щоб нічим не закаляти вільної від тягаря земних страстей — душі.