Аецій, останній римлянин

У найближчі вересневі нони мине вісім літ од того вечора, коли в карфагенському домі Пелагіїв відбувався шлюб останньої спадкоємиці роду з могутнім комесом Африки. На морі тоді шаліла буря: проконсул Георгій, який спізнився на весільний бенкет, приніс сумну новину, що поблизу Котонського порту затонула мала зернова галера і вісімнадцять рибальських човнів. Сильний вихор, що налітав з півночі, з боку Мегаліту, не досягав, щоправда, самої Бірси, на схилах якої здіймався дім Пелагіїв, — силу його натиску гамували високі стіни акведуку; а все ж ведена до спальні наречена виразно чула глухий жалібний стогін вітру, що якнайкраще відповідав її тодішньому настрою. Бо хоч Боніфацій дуже їй подобався, — був вродливим і таким ґречним та делікатним у всіх своїх манерах, а ще й, крім того, вона аж лопалася від гордості, що стане найдостойнішою матроною Африки (проконсул Георгій був нежонатим); усе ж, переступаючи поріг кубікулу, де вже чекало широке, вистелене м’якою тканиною ложе, — зазнавала відчуття, наче переступає поріг пекельної брами, яка зараз зачиниться з гуркотом і брязканням, глухою нездоланною стіною відтинаючи її назавжди від усього, чим вона жила досі: від молитви і святих обрядів… од надії на спасіння… від самого Бога… Здавалося, що вогонь, який палив її зсередини… вогонь сорому і страху — це вже початок вічного полум’я, яке завжди її палитиме… завжди… без кінця!… але ніколи не спалить… Стогін вітру раз-у-раз перетворювався на свист і тоді Пелагія була певна, що чує сміх самого сатани… Надто часто стикалася з донатистами та їхньою суворою наукою, щоб її могло заспокоїти запевнення: те, що ще до полудня було найстрашнішим гріхом — найбільшою образою Бога — тепер стало вже чимось геть невинним і необхідним, навпаки: відтепер гріхом буде непослух і всякий опір, який вона чинила б волі мужа, відмовляючись вдовольнити собою, — тільки-но він запрагне, — його жагу. Про те, що трапиться через мить, Пелагія мала дуже туманне уявлення: потреба продовження людського роду, сором, біль, страх, якесь грішне нечисте задоволення, а водночас огида й відраза — це все плуталося в її думках і почуттях, в передчутті та свідомості — в якусь страшну сатанинську оргію, не знати чому освячену родинними урочистостями, повагою обрядів і священничим благословенням. Лише одне знала напевне: незайманість, яка наближала її до Христа, неба й ангелів, назавжди її покине… навіки відійде, а разом із чистотою тіла буде огидно закаляною і чистота її душі… Коли служебниці підійшли до неї, щоб роздягти з шат і приготувати до прийому нареченого, — в очах Пелагії відбилися такий страх і така мука, що стара сестра її батька, яка заступала того дня покійну матір, хоч сама вдова, дуже сувора й сором’язлива, неспроможна далі витримати ту її муку, швидко підійшла до небоги і, силуючи себе до веселої, майже легковажної посмішки, шепнула їй до вуха: