Острови шторму та смутку. Гадюка

Моя присутність тут необов’язкова, тож рушаю у пошуках Райнса, але раптом мій погляд зашпортується об «Діву» вдалині, яка рухається прямісінько на нас. Сьогодні її вигляд особливо страхітливий. «Діва» велетенська, її чорні вітрила загрозливо тріпочуть — і вона наступає нам на п’яти.

Однак я вперше в житті смакую велич її краси. Аж перехоплює дух від того, як вона ковзає по хвилях, наче океанський гриф, що ширяє у височині. Колись вона була моєю домівкою, і мене вражає це дивне почуття гордості за неї, а ще — несподіваний шал.

Ґрейс рвучко вириває мене з марень.

— Вони наближаються занадто швидко. З таким ходом вже за годину вони відкриють по нас вогонь.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Так швидко? — я б ніколи не подумала, що «Діва» спроможеться стріляти з такої великої відстані. — А до цього часу ми встигнемо досягнути Західних вод?

Ґрейс міцно стискає губи.

— Краще таки встигнути, якщо хочемо протриматися довше п’яти хвилин.

Райнс знаходить мене й розгортає на бочці карти. Ми маємо уважно роздивитися їх. Це старі карти з тієї кімнати у замку Торіна. Нікому достеменно не відомо, наскільки карти точні, проте вони зараз — найкраще з того, що ми маємо. Я дивлюся на позначку в семи милях від границі — місце, де Торін нас зустріне, щоб завершити місію. Раптом видається, що це надто далекий шлях.

— Ми в змозі подолати цю відстань? — запитую я в Райнса.

— Гарлі доправить нас у Західні води настільки далеко, наскільки спроможеться, — це все, що він каже.

Це ж не відповідь… Та я не встигаю продовжити допит, як він уже розвернувся до Ґрейс, тицяючи їй пальцем на Західний Острів, розміщений ближче до межі.

— Що це за земля?

— Восьмий Острів, — відповідає вона, втішена його зацікавленістю. — Він невеликий і найменше заселений з усіх Західних Островів.

Поки вони балакають, я йду геть; немає сенсу думати про Острови, якщо мені так і не судилося їх побачити. Може, це й найближча у цих водах земна твердь, та все ж між нами пролягають милі…

Ми рухаємося швидко, хоч і проти вітру. «Мститель» іде крізь води галсами та зигзагами, а батько наздоганяє нас.

Ми й досі попереду, проте відстань постійно скорочується. У мене здають нерви.

— Нам ще далеко?! — гукаю я до Бронна.

— Майже на місці!

— Тоді сповільнюй хід.

Усі ковзнули по мені здивованим поглядом.

— Що? — Гарлі стає руки в боки.

— Якщо ми продовжимо мчати, він здогадається, що це пастка. Та якщо ми візьмемо на себе удари й відступимо, рятуючись, він не зможе опиратися запаху крові.

Райнс дивиться на мене так, наче я з’їхала з глузду, однак Бронн і Ґрейс підтримують мене.

— Які ушкодження може витримати корабель, щоб дійти до цілі? — я звертаюся до всіх, хто здатен відповісти.

Відповідає Ана:

— Головне, щоб не проламали каркас, решту я зможу залатати навіть під час бою. Ну і бажано вберегти щогли.