Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Вгамувавши вихор своїх думок, я уважно прислухаюся. Знову чую цей звук, і моє серце калатає несамовито. Це — звук пробудження океану. Не можу пояснити, звідки я це знаю. Просто знаю.
Я підбігаю до Ґрейс, вона саме допомагає Ані латати дірки.
— Зараз щось буде!
Ґрейс здивовано дивиться на мене:
— Що буде?
Їй досить одного погляду, щоб зрозуміти, про що я. Вона піднімається і хапає мене за руки.
— Що ти зробила?! — Ґрейс нажахана, а я ж думала, вона зрадіє так само, як і я.
Тепер ми добре його чуємо — лиховісний розкотистий гук шириться водою. Обидва екіпажі враз припиняють бій, оцінюючи нову загрозу. Небо темніє, скупчуються дивні хмари, що застилають сонце, океанські птахи з криком здіймаються вгору. Повітря стає морозним, ніби його поцілувала зима, а вітер шаленіє. Буря грається кораблями, наче дерев’яними трісками.
Я знову, мов зачарована, вдивляюсь у море.
— Вони тут!
Ґрейс міцно притискає мене до себе, одночасно прив’язуючись канатом до борту, і викрикує:
— Готуйтеся до зіткнення!
Ніхто не встигає і слова зронити, як між двома кораблями з води виривається величезне створіння. Корабель хитається, і палубу заливає водою, коли хижак струшує із себе океанські окови, тягнучись у небесну далечінь, вперше за стільки століть смакуючи свіже повітря. За мить він видає такий потужний гортанний крик, що весь екіпаж затуляє вуха.
Я вперше бачу таке створіння — вкрите чорним лискучим пір’ям, воно більше навіть за «Діву». По його спині й аж до кінчика довжелезного хвоста, що зникає глибоко у воді, тягнуться смертоносні плавці. Голову прикрашає дзьоб — такий величезний, що міг би проковтнути океан. Зуби істоти легко перекусять найтовстішу кістку, а глибоко посаджені очі, здається, бачили геть усе. Хижак із розмахом розгортає велетенські перетинчасті крила, забувши про два кораблі-комашки, що десь унизу зіщулилися зі страху.
Звідусіль лунають верески, накази і благання, але я на них не зважаю, лиш тулюся ближче до Ґрейс та зачудовано дивлюся на океанського хижака.
— Вони направду існують! — промовляє Ґрейс, її голос тремтить у благоговійнім страху. — Ти викликала одного з них.
Я вже бачила схожий вираз обличчя — коли на мене так дивився Томас, я відчула сором. А що тепер? Зараз я пишаюся. Я розбудила водяного хижака — і відчуття сили запаморочує.
А тоді з води з’являється другий хижак, вітаючи свого побратима. Наш корабель відкидає ще далі, наче морську піну, і цього разу удар об воду завдає «Мстителю» серйозних ушкоджень.
Мене кидає у тривожний дрож. Якщо вони знищать нас швидше, ніж мого батька, я даремно їх тут зібрала.
Я пробую звернутися до водяних хижаків, наказую їм атакувати лише «Діву». Але вони не реагують, аніскілечки не зважають на мої невмілі спроби керувати.
І потроху мене осяює: я все неправильно зрозуміла, і навіть тексти, які я читала, говорили неправду.
Хижаки не зброя — якби вони були нею, я оволоділа б ними так само вміло, як мечем. Насправді вони такі ж дикі та первозданні, як магія, що тече по моїх венах — вільні й некеровані. Недосяжні для мене.
Що ж я накоїла?
— У корпусі пробоїна! Ми йдемо під воду! — вигукує Ана, і в її голосі вперше лунає страх. — Чекаю наказів, Капітанко!
Я відводжу погляд від цих глибоководних хижаків.
— Тримаймося на плаву якомога довше!
Вона ствердно киває, проте я певна, що нам не протриматися. Ще трохи — і корабель потоне.
Стріляє гармата — з таким пронизливим свистом, що я аж завиваю від болю у вухах.
Ґрейс кидає на мене несамовитий погляд:
— Що з тобою?
— Це ми у них стріляли? — я ледве вимовляю слова.
— Ні! — до нас приєднався Бронн, — це був Адлер!
Я хапаю Бронна за руку, щоб хоч трохи заспокоїтися. Я цього не очікувала. Схоже на те, що існує якийсь зв’язок між мною та хижаками — моя лють вдихнула в них життя, і тепер ми пов’язані. Якщо вони прийшли на мій поклик, нас поєднує життя і смерть. А ще — біль.
Я й гадки не мала, що використання магії матиме свою ціну. Мене так вабила її сила, що я не встигла прояснити, чим доведеться заплатити.
А тепер розумію.
Океанським хижакам — так само, як і мені — більше не до снаги зносити біль, тож вони шлють Адлеру власну, ефективнішу відповідь на його атаку.
Потік огненної води навсебіч струменить із їхніх пащек шаленим вихором. Ми пірнаємо, щоб захиститися, і я відчуваю на своєму одязі пекельні краплі, чую крики тих, на кого потрапила кислотна отрута. Люди стрибають у воду, намагаючись змити отруту, але це неможливо. Їхня шкіра облазить — і вони помирають у муках.