Острови шторму та смутку. Гадюка

— Бронне! — вигукую я, повертаючись до нього. Він ледве встигає реагувати на все.

Бронн стоїть на кормі, на його красивому обличчі закарбувався вираз сміливості та рішучості. Поки ми віддаємося на поталу страхам, він зберігає холодну незворушність. Відчуваю до нього жагучий порив любові. Секунди мчать, як навіжені; здається, його наказ так і не пролунає, проте страх нарешті покинув мене. Я бачу лише Бронна і те, ким він є. І я вдячна за кожну мить, яку мені відведено провести поряд із ним.

— Вже! — гукає Бронн й пускає «Мстителя» повним ходом, так сильно викручуючи направо, що каркас корабля аж скрегоче, і мені, щоб не звалитися з ніг, доводиться хапатися за снасті.

Хоч і обстріляний, корабель все ж підкоряється нашим вимогам, і тільки-но вирівнявшись, набирає швидкість у західному напрямку.

Межа вже ближче і ближче, моє серце шалено калатає, а збудження, що наростало по мірі наближення до Заходу, досягає вершини.

Все життя мені втовкмачували, що цю лінію перетинати не можна; я на власні очі бачила, як безстрашні чоловіки трусилися від думки, що вона десь поблизу. Мене охоплює химерне почуття, що я нарешті рухаюся у правильному напрямку.

Бронн бере мене за руку.

— Останній шанс, щоб розвернутися… — він нервує не менше за мене.

— Я не подарую йому такого задоволення!

Бронн широко всміхається.

— Адлер боїться. Я вже бачу, як вони переминаються з ноги на ногу.

Бронн має слушність: від усвідомлення того, куди вони прямують, «Діва», здається, застигла на місці. Ще декілька ядер полетіло в наш бік, однак ми вже віддалилися від «Діви», і вони не влучають у нас, а лише всівають воду.

Я відчуваю полегшення і здивування водночас:

— Це працює!

Ми заходимо в Західні води, я й не знаю, чого очікувати; можливо, наглої смерті, безслідного потоплення, однак нічого не відбувається. «Мститель» спокійнісінько волоче своє зранене тіло якомога далі від нападника, залишаючи за собою кривавий слід у вигляді уламків — приманку для мого батька, якщо він наважиться знову сісти нам на хвіст.

Зрештою саме це він і робить. Йому доводиться значно довше, ніж я очікувала, змушувати екіпаж підкоритися його волі, та все ж «Діва» продовжує гонитву — вона не з тих, хто тікає з поля бою.

Минають дві години, і ми досі тримаємося попереду. Екіпаж лагодить корабель, а я допомагаю пораненим. Та ми не зможемо безкінечно випереджати «Діву», і коли я оцінюю відстань між нами, моє серце завмирає від усвідомлення, що батько підходить усе ближче і ближче. З такими темпами ми не зможемо зайти в Західні води так далеко, як планували, він наздожене нас раніше.

— Попереду земля!

Я розвертаюся і дивлюся на Бронна, і він перехоплює мій шокований погляд. Це якась жахлива помилка. Тут і близько не має бути суші. Я біжу до носа корабля, і кров у моїх жилах холоне. Далеко за обрієм — жодних сумнівів! — видніються обриси Острова.