Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Лицарі складають пісні, скинувши обладунки. Троє голих дітлахів намагаються підняти меча. Далі — мармурові сходи, якими знову підіймаєшся на терасу; звідси вояки видаються малесенькими, як таблетки нітрогліцерину, а меча взагалі не видно. Троє голих дітлахів біжать іззаду, наздоганяють; ти вискакуєш у перші ж двері, повертаєш ключ у замку, відсапуєшся.
Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима йде назустріч, раз по раз киваючи білим хризантемам, якими обсаджена стежка.
Кінець сьомого концерту
Концерт № 8 («Сентиментальний»)
Батуринський палац, наче зібгана коробка «Прими» в пияцькій кишені; наче палац, у якому впродовж століть ніхто не живе, у якому живе тільки горлиця-та-сова та кілька затюканих привидів (уночі клубочиться музика, а на терасі кришталь передзвонює срібло); такий батуринський палац приходить до Сейму, де я ловлю рибу, сідає поруч, порохнявий, уже й не скупий, бо старість майнула, як один зимовий день, а безсмертя — це, Костику, так, ніби старість, котра не минає за один день, неминуща старість, а ще оці привиди, птахи, які гидять щодня на плечі та сходи, і оце ще ріка та ти, та… з чого я, власне, почав, не пригадуєш?
Пахне світлом і мохом. Кажани випірнають із ран. От аби, Костику, палаци були як ті змії і щовесни змінювали шкіру, ні? А то ця музика, Рінальді не дописав її, поїхав, Березовського забрав, а вона вже геть продралася, повія, а не музика, де ти ще таку бачив? Просить заплатити, а чим тепер платять, я он пива не можу купити собі; приходять, лазять, зазирають у очі, а насправді ти їм зовсім не потрібна, Філемон, Бавкіда, клює, чи ти заснув, чортибатькамать!
Молоденька щучка зривається вниз і показавши нам язика, тікає назад у теплу рожеву воду. Старий підскакує, спересердя тупає ногою і плює; не сказавши більше ні слова, дибає до пішоходки. Латані торби бовтаються на плечі, кажани в'ються довкола колон, скрипить самотня скрипка, а замість струн у неї — чотири волосини, висмикнуті з конячих хвостів: гніда, сива, чала, ворона; залишаючи на піску дві нерівні борозенки, волочаться вистріпані крила. Сліди від його босих ніг умить заповнюються водою.
Палаце мій, старенький мій, недужий палаце, нарікаючи, відходиш туди, де безсмертя — не винагорода, а прокляття.
Не озивається.
Дикі гуси повертаються, а тут, між калюж, грязі, машин зустрічає їх моя мама з клуночком у руці. Налякана земля, від якої несе бензином. Невеселі райдужні розводи сплітаються у воді, як гаддя. Білі пластівці стронцію сиплються з неба, пронизуючи благально простягнені дари диким гусам, що повертаються.
Моя мама винесла їм хліба, а моя мама винесла їм хліба і пролісків, а моя мама винесла їм джерельної води.
Релігія: це повертаються дикі гуси; молитвоспіви: це крик, що тягнеться з півдня на північ; незламні догми: пахощі золотого ладану-та-бузку, сяйво на верховинах, звідки скочуються до нас громи та ластівки, безталанні і святі ластівки сліз; гуси нічиї — а повертаються, сльози ж — нікóли.
Гуси летять, сльози летять, цілий краєвид заснований ними і на них; запах черемхи підіймається над страшними будівлями, батуринський палац приходить до Сейму, Костику, так, як старість — а вона не повертається ніколи, бо вона завше чиясь.
…Кожна мати буде мати сина, кожен тато буде мати доню, кожна сестра буде мати брата, кожен брат — дружину буде мати.
А житимуть вони в білій хаті, городи оратимуть, житом засіватимуть, дощу раннього та пізнесенького у Бога прохатимуть.
А приїдуть турки, татари та ляхи, хотітимуть забирати — до полону.
Голови потяти чи в рабство продати.
То візьмемо шаблю, а візьмемо другу, кониченька засідлаєм, не стерпим наругу.
Та візьмемо чари, чари не простії, чари золотії, іще й глибокії. Будем вино пити опосеред стéпу, а в степу немає й одного вертепу, а в степу немає й одної могили, а тільки літають орли сизокрилі.
— Чогось воно, брате, наша скатертина та й зачервонилася.
— Вино молодеє, братіку мій вірний, перелилося.
Орли високо літають, а ворони крячуть, несуть мого сина, сам отаман плаче.
— Чого плачеш, отамане, сльози не втираєш? Ачей, шабля твоя щерба чи злота не маєш?
— Не того я, небого, сльози не втираю, — шабля гостра, злота доста, Бог нам помагає.
Повертаються над палацом з білосніжними колонами, у вікнах світло грає золоте, музика грає, на терасі сміються панни юні пустотливо, а перебори кришталю, а вогники свічок межи серцями, а усміх, рівновага, сходи — і на півнеба пахощі бузку, а на півнеба пахощі черемхи, умиті свіжою водою сеймовою вологі пасма, що слухняно прилягають на чисті чола, де ні шрамів ще нема, ні борозен, засіяних даремно; летять собі, кричать собі, вертають, — іще одне століття — тануть, як іскри та вінки, як риба, що зірвалася з гачка, як постать із торбами біля мосту.