Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Увечері прийшла дружина, вона купила йому сіру сорочку, і попросила приміряти; сорочка обом сподобалася. Вони ще трохи поговорили про се, про те, а тоді сіли дивитися телевізор. Тут знову подзвонили з лікарні, — ні, не було, а що сталося, — і їй пояснили, що чоловік зник, але хвилюватися не треба.

Спати лягли разом.

Уночі за вікнами почався вітер. «Такий дужий, — подумав чоловік, — до ранку на черешні не залишиться жодної квітки». Він устав, одягнув труси, лікарняний халат і босоніж вийшов на вулицю.

Тепліше стало аж перед ранком, коли трохи ущух вітер. Чоловік підвів очі до неба й тихенько присвиснув, — ще ніколи в житті не було там стільки зірок. Він притиснувся плечем до якоїсь стіни і почав шукати Полярну, а коли знайшов, зрадів невимовно, так, щоб ніхто не чув, заспівав «Їхав козак за Дунай», і вирушив на північ, — певна річ, черешня повинна знаходитися там.

Ця ніч була коротшою за попередню, то ж коли зорі одна по одній почали зникати, а небо світлішати, чоловік звернув до закинутого цвинтаря. Там він знайшов собі досить затишний склеп, куди діти, чи пияки, чи покійники, — хто б вони не були, дяка їм, — принесли старий матрац, свічку і кілька ящиків. Свічку він запалити не міг, бо не мав сірників; закутався щільніше у халат і заснув аж до вечора.

Світе-світоньку, ти одразу ж мені приснилася, — аж у очах померкло, аж забракло повітря; якби ти була поруч, ти зрозуміла б, як це; не напружуючи зору, я розгледів кожну тичинку у кожній квітці, кожну бджолу, що сиділа то тут; то там; нічний вітер навіть не торкнувся тебе, такої чистої, як радість, черешні. Раптом прийшов санітар Вася, з яким ми тихцем роздушили не одну пляшечку одеколону і сказав: «збирайся, тебе чекають»; «ні, — сказав я, — ще трохи, ти тільки подивися, яка вона світла і чиста, наче радість, черешня»; великі волохаті зорі світили просто в обличчя, так низько висіли, ніби повітряні кульки на новорічному святі; «стривай, — сказав я собі, — який може бути соловей на новорічному святі?» — бо світили зорі і співав соловей; «дурню, — сказав санітар Вася, і це слово боляче мене вразило — зараз весна, ти тільки озирнися»; я озирнувся — і справді, весна, і співає соловей, і кує зозуля; так радо та любо стало мені на серці, а черешневі віти світилися між зірок; санітар Вася мовчки дістав довгу мотузку, і прив'язав один кінець до моєї лівої руки, а другий — до пошерхлого, мовби вуста на вітрі, стовбура черешні; «тепер ти не втікнеш, — сказав він, — а я тим часом сходжу, куплю пару мурмильків» — «ні, — заперечив я, — ти собі як хочеш, а я пити вже не буду, мені не можна, хіба ти не бачиш черешні?!»; голосно-голосно засміявся санітар Вася, і пішов, а я лишився, прив'язаний до тебе, черешне.

Того вечора він справді знайшов її. Черешня росла не так далеко від його лікарні, але тепер це не мало значення. Чоловік сів під деревом, натомлено зітхнув і щось пробурчав. У густому синьому повітрі літала мошкара, далеко за горою починалося місто, але чоловік не дивився у той бік; він позирав униз, де на дні урвища звивався бурчак, і в рухомій воді закам'яніли біло-рожеві вечірні хмари.