Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— А якщо Агні?
— Може, й так. А може, й ні.
— Ну тоді Крішну?
— Надто легковажний та нерозважливий.
— А кого пропонуєш ти?
— Яка в нас на сьогодні найважливіша проблема?
— Гадаю, на сьогодні ми не маємо жодної важливої проблеми, — зауважив Вішну.
— В такому разі буде мудро, коли ми знайдемо хоч одну саме зараз, — сказав Ганеша. — По-моєму, наша найбільша проблема — Акселераціонізм. Сам, з’явившись тут, добряче скаламутив воду.
— Так, — підтакнув Шіва.
— Акселераціонізм? Для чого штурхати здохлого пса?
— Еге, зовсім він не здох — принаймні там унизу, серед людей. Нам слід оголосити йому війну, це допоможе відвернути увагу від проблем наступництва всередині Тримурті й поновить бодай поверхову одностайність тут, у Небесному Місті. А може, натомість, ти волів би зайнятися іншою проблемою і розгорнути кампанію супроти Нірріті та його зомбі?
— Тільки не це.
— Не зараз.
— Гм… так, тоді Акселераціонізм на сьогодні — наша найважливіша проблема.
— Ну гаразд. Акселераціонізм — наша найважливіша проблема.
— І хто ненавидить його найдужче за всіх?
— Ти сам?
— Дурниці. Крім мене.
— То скажи хто, Ганешо.
— Калі.
— Сумніваюсь.
— А я — ні. Звірі-двійнята, Буддизм та Акселераціонізм, тягнуть одну колісницю. Будда зневажав Калі. А вона ж — жінка. Вона й поведе кампанію.
— В такому разі їй доведеться відмовитись від своєї жіночої статі.
— Що ти про такі дрібниці торочиш!
— Гаразд — Калі.
— А як же Яма?
— А що Яма? Полиште його на мене.
— З задоволенням.
— Я теж.
— От і чудово. Тоді обнишпоріть весь світ — у Громовій Колісниці та верхи на Гаруді. Розшукайте Яму й Калі, хай вертаються на Небо. Я чекатиму вашого повернення, а тим часом обміркую, до чого може призвести смерть Брахми.
— Хай буде так.
— Згода.
— То щасти вам.
— Зачекай, шановний Вамо, я хотів би поговорити з тобою!
— Слухаю, Кабадо. Що тобі завгодно?
— Важко мені знайти відповідні слова для того, що я хочу тобі сказати… достойний купче. Це стосується тих твоїх справ, що явно не лишили байдужими твоїх найближчих сусідів.
— Он як? Говори далі.
— Це стосовно атмосфери…
— Атмосфери?
— Вітрів і, теє то як його… подмухів…
— Вітрів? Подмухів?
— І того, що вони розносять.
— Розносять? Що ж вони розносять?
— Запахи, достойний Вамо.
— Запахи? Які запахи?
— Запахи… ну, як воно… тобто… фекаліїв.
— Чого?.. А! Ну так. Еге ж. Цілком може бути. Я й забув про це, бо сам уже добряче принюхався.
— Чи вільно мені спитати, яка тому причина?
— Вони йдуть від продуктів дефекації, Кабадо.
— З цим усе ясно. Мене радше цікавить, чому вони тут, оці запахи, а не як і звідки взялися.
— Тому, що в комірці у мене стоять відра, повні вищеназваної… речовини.
— Он воно що!
— Атож. Я зберігаю там усе добриво своєї родини — ось уже вісім днів.
— А для чого, достойний Вамо?
— Чи ти чув про таку дивовижу — чудовий винахід, — в яку од тої речовини спорожняються: спершу в воду, далі смикаєш за підойму, і все твоє добро несеться геть з гучним ревом далеко попід землею?
— Чував якісь побрехеньки…
— О, це все правда, чистісінька правда. Така дивовижа й справді існує. Винайшов її зовсім недавно один чоловік, імення якого я тобі не назву; складається вона з величезних труб і сидіння без дна, чи, може, ліпше сказати — без верху. Це найдивовижніше відкриття нашої доби, і я його матиму — не встигне пощербатіти й кілька місяців!
— Ти? Матимеш ту штуковину?
— Аякже. Її буде встановлено у кімнатчині, що її я прибудував до хати з задвір’я. Того дня я навіть дам урочистий обід і запрошу всіх сусідів нею скористатися.
— Воістину диво-дивне — і так великодушно з твого боку…
— Я від щирого серця.
— А як же… запахи?..
— Вони од відер, де я триматиму все те добро — аж поки встановлю чудодійну новинку.
— Але навіщо?
— Я волію, щоб у моїх кармічних записах було зазначено, нібито я почав користуватися не4о вісім днів тому, а не кількома місяцями пізніш. Це засвідчить про те, як швидко я прогресую в житті.
— А! Тепер я збагнув усю мудрість твоїх вчинків, Вамо. Не хочу, аби склалося в тебе враження, наче ми стоїмо на заваді в людини, яка прагне вдосконалення. Вибач, коли я ненароком навіяв тобі таку думку.
— Вибачаю.
— Твої сусіди щиро тебе люблять — з запахами та іншою всячиною. Коли виб’єшся нагору, не забувай про нас.