Дівчина, що гралася з вогнем
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millenium #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5421-0
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дівчина, що гралася з вогнем». Краткое содержание книги:
Пізно ввечері у своїй квартирі вбито журналіста та його подругу, які вивчали канали постачання до Швеції секс-рабинь з Прибалтики та Східної Європи. Усі підозри падають на найдивнішу дівчину у світі з темним минулим — Лісбет Саландер.
Мікаель Блумквіст починає власне розслідування загибелі своїх колег і друзів, щоб знайти справжнього вбивцю і довести невинуватість Лісбет, яка колись врятувала йому життя.
По всій Швеції розпочато полювання на «вбивцю-психопатку», проте Лісбет Саландер не боїться кинути виклик усім — і мафії, і громадськості, і навіть самій смерті.
Анніка із здивуванням покосилася на брата.
— Ти хочеш проконсультуватися зі мною! — вигукнула вона. — Це щось новеньке!
— Наш сюжет буде на тему каналу постачання секс-рабинь і застосування насильства до жінок. Ти працюєш над цією темою і ти — адвокат. Звичайно, ти не займаєшся питанням свободи преси, але мені б дуже хотілося, щоб ти прочитала тексти до того, як ми їх випустимо. Там і журнальні статті, і книга, так що читати доведеться багато.
Анніка мовчки звернула на Хаммарбю-фабриксвеґ і, минувши Сикла-слюсс, добиралась до повороту на Енскедевеґен вузькими вуличками, що простяглися паралельно Нюнесвеґен.
— Знаєш, Мікаелю, я тільки раз у житті була на тебе справді сердита.
— Не знав.
— Це було, коли проти тебе подав позов Веннерстрьом і тебе засудили до трьох місяців ув’язнення за наклеп. Я так злилася на тебе, що трохи не луснула від злості.
— Чому ж? Я ж сам справився.
— Ти і раніше не раз справлявся сам. Але цього разу тобі потрібний був адвокат, а ти ні щоб звернутися до мене! Ти визнав за краще відсидіти у в’язниці, і всі тебе поливали брудом у пресі і в суді. Ти навіть не захищався! Я трохи з глузду не з’їхала.
— Тут були особливі обставини. Ти б нічого не могла вдіяти.
— Правильно. Але ж я це зрозуміла тільки рік по тому, коли «Міленіум» знову звівся на ноги і розмазав Веннерстрьома по стінці! А доти я була на тебе страшенно ображена.
— Ти все одно не могла б виграти в суді цю справу.
— Не в цьому суть, мій розумний старший братику! Я теж розумію, що це була безнадійна справа. Я читала вирок. Суть у тому, що ти не звернувся до мене по допомогу. Слухай, мовляв, сестричко, мені потрібний адвокат. Тому я навіть на суд не прийшла.
Мікаель задумався над почутим:
— Пробач! Напевно, мені треба було це зробити.
— Звичайно, треба!
— Я той рік прожив як у відключці. Взагалі ні з ким не хотів розмовляти. Єдине, що мені хотілося, це лягти і тихо вмерти.
— Але ж не вмер!
— Пробач мені!
Анніка Джанніні раптом розсміялася:
— Здорово! Вибачення через два роки! Добре. Я охоче прочитаю тексти. Це терміново?
— Так. Ми скоро здаємо їх у друк. Тут поверни ліворуч.
Анніка Джанніні припаркувала машину на вулиці Бйорнеборґсвеґен через дорогу від парадного, в якому була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман.
— Я лише на хвилинку, — сказав Мікаель і, перебігши через дорогу, натиснув кнопки кодового замка.
Ледь увійшовши до під’їзду, він відразу ж зрозумів, що діється щось недобре. Сходовою кліткою гучно розносилися гучні голоси. Пішки піднявшись на третій поверх, де була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман, він зрозумів, що головна колотнеча відбувається тут. Двері до помешкання Даґа й Міа стояли відчинені, перед ними метушилося чоловік п’ять мешканців сусідніх квартир.
— Що сталося? — спитав Мікаель швидше здивовано, ніж стурбовано.
Голоси замовкли. П’ять пар очей уп’ялися в нього: троє жінок і двоє чоловіків, усі пенсійного віку. Одна з жінок була в нічній сорочці.
— Тут, здається, стріляли, — відповів чоловік років сімдесяти, одягнений у коричневий халат.
— Стріляли? — перепитав Мікаель, дивлячись на старичка з дурнуватим виразом.
— Щойно. Стріляли в квартирі хвилину тому. Двері були відчинені.
Мікаель протиснувся наперед, натиснув на ґудзик дзвінка й одночасно переступив поріг.
— Даґу? Міа? — погукав він.
Ніхто не відповів.
Раптом у нього мороз пробіг по шкірі. Він відчув запах сірки. Ступивши крюк у вітальню, він одразу побачив — не приведи Боже! — тіло Даґа Свенссона. Той лежав обличчям у метровій калюжі крові біля столу, за яким вони з Ерікою кілька місяців тому обідали.
Мікаель кинувся до Даґа, одночасно вихоплюючи мобільник і набираючи номер 112, щоб викликати на допомогу рятувальників. Там відразу взяли слухавку.
— Мене звуть Мікаель Блумквіст, потрібна «швидка допомога» і поліція.
Він назвав адресу.
— Що сталося?
— Тут чоловік. Очевидно, йому вистрелили в голову, і він не подає ознак життя.
Мікаель нагнувся і спробував намацати пульс на шиї. Тут він побачив величезну дірку в потилиці Даґа і побачив, що сам стоїть ногами в чомусь, що, очевидно, було мозковою речовиною. Він поволі прибрав руку.
Ніяка «швидка допомога» на світі не зможе вже врятувати Даґа.
Раптом він побачив череп’я однієї з філіжанок, які Міа Берґман отримала у спадок від бабусі і які так берегла. Він квапливо встав і оглянувся на всі боки.
— Міа! — покликав він голосно.
Сусід у коричневому халаті увійшов слідом за ним у передпокій. Мікаель обернувся до нього з порога вітальні і владно тицьнув пальцем у його бік.