Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
12
— Коли чесно, Богдане, зовсім не думав знову зустрітися з вами.
— Я також, Едуарде Васильовичу, сам ніколи більше не хотів бачити вашу пику. Не тому, що ви мене обдурили…
— У чому, цікаво, я вас обдурив? — Гужва проковтнув «пику». За час, поки тривало слідство і він був адвокатом Баглая, він звик до манери свого клієнта спілкуватися з людьми. Наприклад, вираз «шановний мудак» був досить характерним для його мови. Причому Баглай цілком щиро, навіть якось по-дитячому вірив, що цим виразом нікого не ображає, просто ввічливо називає речі своїми іменами.
— Ну як? Обіцяли п’ятнадцять років, я отримав довічне. Хоча в те, що вам удасться мене витягнути, вірилося зовсім мало. Та ви ж подарували мені надію. Принаймні з нею я лягав спати і з нею прокидався увесь час, поки тривала та муть. Слідство, коротше.
— Я нічого напевне не обіцяв.
— Тому нічого не заробили. Цікаво, аби я заявив, що обмовив себе з тим вашим дідом? Повірили б мені чи ні?
— Навряд, — Гужва поправив окуляри на переніссі. — Чому тоді ви не заперечуєте всі інші епізоди? Адже вони так само очевидні, як убивство пенсіонера Пустовіта. Гаразд, припустімо, вам би повірили. У мене виникли б певні неприємності, згоден. Але погодьтеся й ви: викрутитися мені б удалося. При моїх зв’язках, можливостях… Словом, не хочу хвалитися, але мої проблеми лишилися б лише моїми проблемами. Натомість слідство, повіривши вам, отримало б їх значно більше. Почнемо з того, що вбивство Пустовіта таки довелося б знову розкривати. Кому це треба? Далі — повторно возитися з вами, перевіряти всі інші епізоди, витрачати час, і все для того, аби все одно засудити вас до вищої міри покарання, передбаченої Кримінальним кодексом України. Тож, Богдане, вам у цій ситуації легше було не повірити. Моєї особистої вигоди в закритті справи нещасного самотнього дідуся немає, будьте певні. Мені мав би належати відсоток із тих самих сімдесяти п’яти тисяч доларів. Вам дали на всю котушку, незважаючи на мої цілком щирі старання. Ви дотримали слова і місце, де сховані гроші, не назвали. Мої винаймачі зітхнули, визнаючи — мали реальний шанс повернути своє, але не вигоріло, — адвокат розвів руками. — Не вішатися ж через такі речі. Між іншим, я вважав, що вам уже визначили місце для відбування покарання і навіть етапували звідси.
— Система, — знизав плечима Баглай. — Ось-ось уже повинні розчухатися. Думаєте, у Верховному Суді одна моя справа?
Запала несподівана мовчанка. Якийсь час засуджений і адвокат дивилися один на одного. Першим відвів погляд Гужва. Йому не подобалися очі його колишнього підзахисного. Особливо коли побачив їх кілька днів тому з екрану телевізора, майже на весь екран, несподівано близько. Едуард Гужва був певен — Баглай таким чином зазирнув мінімум у половину осель Слобожанська. Його правота підтвердилася наступного ж дня. Слобожанського маніяка — інакше Баглая вже ніхто не називав, хоча саме це слово в програмі «Кримінальні портрети», так, здається, «Кримінальні портрети» не прозвучало. Та саме представлення його колишнього підзахисного журналюгами інакше й не виглядало. Що ж, їх можна зрозуміти. Люди люблять страшні історії.
— Думаєте, одна моя справа? — повторив Баглай.
— Страшенна бюрократія. Просто дика, — погодився Гужва.
— Але симпатична.
— Що?
— Дика, але симпатична. Мультик такий, про придурка з моторчиком. Літав із драним простирадлом на голові, бандитів типу лякав. Ясно, про кого?
— Вам у дитинстві не подобався мультик про Карлсона?
— Подобався. Саме в дитинстві, — кивнув Баглай. — Коли сидиш і чекаєш на етап, є про що подумати і багато чого передумати. Карлсон ваш — звичайнісіньке опудало. Людину треба лякати людиною. Та ми кудись не туди пішли. Хрін із ними, з карлсонами. Я про бюрократію. Вона в нас дика, але симпатична. Причому дуже симпатична. Мені в усякому разі вона тепер допомогла. Я ж досі тут.
— Це щось дає? — так, Гужва звик до його манери спілкуватися. Ніколи не втнеш, до чого він веде. Власне, таку мету він і переслідує. Бо ніколи не знаєш, чого він хоче і звідки готує головний удар. — Сьогодні ви в цій камері, за якийсь час у вас буде інша, мало чим несхожа на ту, в якій ви сидите тепер.
— Справа не в камерах, — пауза. — Справа у вашій правоті. Ви праві, Едуарде Васильовичу.
— Дякую, звичайно, але стосовно чого?
— Аби я почав гнати пургу і волати: осьо поганий дядько адвокат намовив мене взяти на себе чужу мокруху, ніхто б не захотів мені вірити. Бо надто багато дурного геморою відразу виникає. Аби я почав бакланити вже на зоні про те, що не признався в ще одному вбивстві, яке скоїв отут, у цьому ж таки Слобожанську, ніхто б і пальцем не поворухнув, аби перевірити, правду я кажу чи ні. Хай би навіть я взяв на себе всі місцеві мокрі «глухарі», мені легше не повірити, аніж знову зі мною вошкатися.