Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— Ви не згодні із цим, Богдане?
І як це в неї так вийшло? Почала з шахів, потім про вірші потринділи, і ось уже на теми моралі перейшли… Він знову спробував змусити себе зупинитися, але не зміг. Його далі несло, і єдине, чим він міг зарадити собі — справді стримувати непотрібні стороннім спостерігачам емоції.
— Дивлячись, хто ті закони написав і хто судить порушників закону. Коли пацанів у армії вчать стріляти, ходити в атаку й освоювати прийоми рукопашного бою, передбачається, що стрілятимуть вони не холостими і не в фанерні чи паперові мішені. Порівняно з тими, хто сидить у Міністерстві оборони, я взагалі можу вважатися ангелом. Бо поводжуся чесно. Я на війні, в руках у мене зброя. Правда, стріляти мене у війську не вчили, але якби навчили, а я прийшов на дембель і застрелив парочку придурків — судили б лише мене. І навіть не згадали б про того, хто навчив мене стріляти. Тим більше ніхто не віддав під суд Калашникова. Того, хто автомат придумав. Він, здається, живий ще. До чого я веду? Люди придумують зброю і вчать нею користуватися інших людей для того, аби вбивати. Захист чи напад — один хрін, — він усе більше розпалювався. — Чи ти напав, чи погрожують тобі, результат один — тебе судять за вбивство. Але зброю не забороняють, вона далі продається, і немає різниці, є в мене на неї дозвіл чи ні. Коли вже на те пішло, людину я можу вбити кухонним ножем, сокирою, цвяхом, молотком, осколком скляної пляшки, голими руками — як із цим бути? Той, хто застосовує зброю за призначенням, поводиться чесно. Тим, хто боїться злих, але чесних, нічого не лишається, як придумувати проти них закони. Оце моя така думка.
— Отже, ви вважаєте, що вас зумисне засудили?
— Як ви самі думаєте: коли я не визнаю оцих законів, невже я визнаю законність свого перебування тут?
— На вашу думку, які закони повинні діяти, аби ви їх визнали?
— Це не до мене запитання. Я закони, пункти та параграфи не пишу. В мене, скажемо так, інша орієнтація. І знаєте що, — він нарешті зміг впоратися з потоком власних, висловлених уголос думок, — давайте вже закруглятися. Спільної мови в нас не вийде. Я думав, розмова буде інакшою.
— У нас є ще трохи часу, Богдане. Я, коли чесно, зовсім не хотіла порушувати тему вашого особистого конфлікту з законом, бо вирок уже в силі… Ви займаєтеся тепер спортом?
— Я й раніше ним не займався. Так, різні вправи для підтримки форми. Швидше вони потрібні мені для мене ж самого. Що вас ще цікавить?
— Газети, книжки читаєте регулярно?
— Бібліотека тут не фонтан. Усе достойне уваги вже давно прочитано, як у межах шкільної програми, так і незалежно від неї. Але таких книжок мало, в тутешні бібліотеки списують в основному мотлох, який нікому не потрібен. Особливо тепер. Газети ніби носять, чи то привілей у мене такий… Коротше, вертухаїв прошу, попкарів — вони, коли в них газетка з’являється, самі прочитують і мені потім віддають. Хоча кілька останніх років мене цікавили виключно комерційні видання. Хто що продає, купує, міняє, оголошення про оренду квартир. Дуже корисне читання, між іншим. Завжди можна приблизно вирахувати, скільки в конкретної людини грошей. Тепер нарешті став вдячним читачем газет, і хочу, щоб це прозвучало, не вирізайте: Богдан Баглай дуже любить читати газети. Я навіть знаю, що маю право проголосувати і обрати державі президента.
— Без тебе його не оберуть, — не стримавшись, реготнув Постовий.
— Просили ж, — режисер кинув на нього роздратований погляд.
— Просили, просили. Час у вас закінчився. Мені, Баглай, ти ніколи нічого такого не казав. Може, в шахи з тобою грати замість обідньої перерви, га-га-га!
— Підсадіть краще шахіста в камеру.
— Не положено! — відчеканив Постовий. — Бачиш, як ти сам собі допоміг. Тренуйся, шахи в зоні дозволені. Нехай тобі хтось передасть, грай собі, будеш головним гросмейстером серед довічно засуджених. Про тебе знову кіно знімуть. Все, шановні, хорошого потроху.
10
Олена, Корнієнко і Потороча перезирнулися, режисер кивнув, оператор вимкнув камеру і почав поволі збирати апаратуру.
— А телевізор йому якимось чином доступний? — Олена розуміла всю некомпетентність свого запитання, але все одно мусила його поставити начальнику слідчого ізолятора. Не чекаючи, поки він її висміє привселюдно чи почне сипати пласкими власними жартами, швидко продовжила: — Я ось до чого. Ми тут знімаємо нібито про нього. Принаймні Богдан одна з головних дійових осіб нашого фільму. Думаю, він мусить отримати хоча б у порядку винятку можливість подивитися на себе на екрані.