Повзе змія

— Тоді до вечора, — кивнула Олена.

Коли в залі нікого, крім їхньої знімальної групи та слідчого, не лишилося, Ігор Корнієнко зігнув праву руку в лікті й рвучко смикнув нею вниз, наче зривав невидимий важіль.

— Йєс, йєс, йєс! Ну ти, подруго, даєш! Ну ти солістка, солістка, це я тобі скажу… А, мужики, ви все чули? Бля-аха-муха! Мать мая женьщіна! На кривій козі чувака об'їхала на раз! Тобі призова гра належить сьогодні!

— Нічого такого, — Олена знизала плечима, хоча в глибині душі теж раділа за себе.

— Шкода — мало говорив. Так би ще розкрутили на пару жирняків. Скажи, Віть? — не вгавав Корнієнко. — Як вона його — про шахи? Він вочевидь чекав не такого підходу. Оцей його виступ на тему, чим він може вбити людину, особливо про голі руки — тема та, що треба.

— Ви тут стояли, а я його морду крупно брав, — Потороча нарешті зібрався і закрив чемоданчик з освітлювальними приладами. — Будемо дивитися — на вираз обличчя глянете. Особливо на очі. Аби можна було, він би своїм поглядом мені об’єктив пропік. Не хочеться мені з такими навіть серед білого дня на порожній вулиці зустрітися.

— Нічого особливого, скажи, Лєнко, — Корнієнко вочевидь запрошував її у спільники. — Я, правда, думав — там такий собі монстрик, а воно худе, миршаве, зовсім невиразне. Чесно — ніколи б не повірив, що це про його подвиги ми стільки чули.

— Не скажи, не скажи! — знову вступив у розмову Потороча. — Писок справді не бандитський, але ти його баньок крупно не бачив. Так у камеру зирив — або пробити її своїм поглядом хотів, або заморозити. О! — він клацнув пальцями. — Знаєш, на що це схоже? З документалістами я їздив, коли ще в нас про природу знімали, молодим зовсім пацаном. Отак у розпліднику просто в камеру зміюка дивилася. Не знаєш, просто так буравить чи просто зараз р-раз! — він викинув руку вперед, хапаючи Олену за плече. Від несподіванки та зойкнула, замахнулася, аби ляснути придурка, та оператор вчасно відскочив і реготнув.

Жарт виглядав справді по-дитячому. Олені просто не сподобалися передумови цього вибрику.

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося — він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула — оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.