Москва Ординська. Книга друга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Москва ординська #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- ISBN: 978-966-355-079-4
- Жанр: Альтернативные науки и научные теории
Электронная книга - «Москва Ординська. Книга друга». Краткое содержание книги:
Адресується широкому колу читачів: науковцям, викладачам вишів, шкільним учителям, студентам, всім, хто бажає знати правду про минуле.
Щоби припинити відтік населення, яке тікало від здирництва хана та примусового хрещення, хан Золотої Орди Менгу–Тимур у 1272 році звелів відкрити новий Московський улус та віддав його синові хана Берке, який на той час став повнолітнім, прийняв християнську віру з іменем Петра. У московській історичній науці він відомий, як святий Петро Ординський, і його портрет знаходиться у Московському Кремлі на стіні Архангельського Собору серед когорти московських князів, перших володарів Московського улусу.
Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, «в более благоприятных условиях, в смысле изучения его истории, оказалось другое татарское государство — Ногайская Орда, образовавшаяся также в результате распада Золотой Орды» [14, с. 225].
І то дійсно так, бо Ногайська Орда проіснувала до середини XVІІІ століття. Ще Василь Татіщев, як губернатор Астраханської губернії, у першій половині XVIII століття, зустрічався з ханами Ногайської Орди, які то входили, то виходили з Московського князівства, відкочовуючи найдалі у степ.
Є свідчення, розповідь, російського професора Н. О. Попова (1833–1892), як губернатор В. М. Татіщев викрав у Калмикського хана стародавні першодруки калмиків і ногайців та вивіз їх до Москви. Ось чому Ногайській Орді більше поталанило в описі історії. Треба мати на увазі той факт, що Ногайська Орда не межувала безпосередньо з Московським улусом, тож несла меншу загрозу для Московії в описі її минулого.
Але навіть незважаючи на все зазначене, коли князь М. М. Щербатов у своїй «Истории Российской от древнейших времен» в одному з томів надрукував частину матеріалів так званого «Ногайського дела», на нього накинувся член катерининської «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России» Іван Болтін, звинувативши того в «запозиченні неіснуючих першоджерел». А імператриця Катарина II відомого полководця М. М. Щербатова назвала «дурнем».
Навіть такі відцензуровані оригінали «Ногайського дела» були надзвичайно небезпечні для московської історії. Маймо це завжди на увазі. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) подає таку довідку про Ногайську Орду:
«Ногайськая Орда… образование кочевников на терр(итории) от Сев(ерного) Прикаспия и Приаралья до Туры и Камы и от Волги до Иртыша. Н(огайская) О(рда) выделилась из Золотой Орды в конце 14 — нач(але) 15 вв. при Эдигее. Окончательно оформилась при его сыне Нураддине (правил в 1426–1440). Н(огайскую) О(рду) населяли мангиты и кунгтаты… Центр Орды — Г. Сарайчик — в низовье р. Яик…» [2, том 18, с. 88].
Професор М. Г. Сафаргалієв та казахський історик К. Даніяров дещо уточнюють ВРЕ. Послухаємо:
«…Ногайская Орда была образована бием Эдиге в период правления им Улысом Жошы (Джучі. — В. Б.) — Золотой Ордой, в 1409–1411 годах. В ногайскую Орду вошел… род Мангыт, а также подроды кыпшаков, коныратов, найманов и другие)…
Территорию Ногайской Орды составляли земли от Урала до Азова, Кубани и Терека» [28, с. 185].
Казахський історик, визначивши абсолютно вірно тюркські роди, що ввійшли до Ногайської Орди, або її ще називали — Мангитський Юрт, посунув нову державу далеко на захід.
І хоча ВРЕ та історик K. К. Даніяров, кожен по–своєму, праві, але говорять вони про різні часи. Історик говорить про початок
XV століття, а ВРЕ — про другу половину XVI століття.
Поговоримо про Мангитський Юрт детальніше. Мангити саме так себе називали — Мангитський Юрт, бо ногаями їх називав хан Тохтамиш та його рід.
Монгольською мовою — мангит — означає — собака.
Пам’ятаємо: Здігей зрадив у 1391 році свого хана Тохтамиша і перейшов до Тимура, а потім зі своїм мангитським підродом кинув Тимура і втік на Урал.
«После 1391 г. Эдигей временно сходил с политической арены и до 1395 г. его имя не встречается в источниках; оно снова появляется лишь перед вторым походом Тимура против Тохтамыша… За оказанную помощь при Воцарении Тимура — Кутлука (у Золотій Орді. — В. Б.) он был назначен его старшим эмиром–беклярибеком. Эдигей сохранил эту должность до своей смерти…» [14, с. 227].
Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) визначила роком загибелі Едігея — 1419 рік. Хоча є й інші твердження. Після смерті Едігея «Мангытский Юрт на время пришел в упадок. Сыновья и внуки Эдигея разбрелись в разные стороны. Один из сыновей его Мансур ушел к хану Хаджи — Мухаммеду, другой сын Эдигея Навруз находился у Улук–Мухаммеда, внук Эдигея — Ваккас помагал Абулхаиру. Кочевое население (перейшло разом із синами та онуками. — В. Б.)… перекочевало к узбекам, ушло в Среднюю Азию… В Мангитском Юрте вместе с младшим сыном Эдигея, с Нуратдином…, находившимся наЯике, осталась лишь небольшая часть кочевников» [14, с. 228].