Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
Утім, глибока психотерапія зазнавала поразки: орди варварів, яких цікавили виключно власні прибутки, захопили увесь світ. Крокуючи з прапорами регульованого надання медичних послуг, батальйони «нетривалої терапії» вкрили всю землю і вже гепали у ворота інститутів психоаналізу, останніх озброєних анклавів мудрості, правди та здорового глузду психотерапії. Ворог був так близько, що Маршал міг чітко розгледіти безліч його облич: біологічний зворотний зв’язок і розслаблення м’язів для лікування тривожних розладів; імплозія або десенсибілізація проти фобій; медичні препарати для дистимії та обсесивно-компульсивних розладів; когнітивна групова терапія для тих, хто страждає від ожиріння; тренінги з розвитку впевненості для нерішучих; діафрагмальне дихання для пацієнтів із панічними атаками; тренінги з розвитку соціальних навичок для соціопатів; гіпнотичні сеанси для курців; і всі ці кляті групи на кшталт «12 кроків» для вирішення решти проблем!
Своїм нестримним наступом регульовані медичні послуги придушили опір медичних закладів у більшості міст країни. Психотерапевти, які працювали у завойованих ворогом штатах, звісно, якщо хотіли й надалі працювати за фахом, мусили стати на коліна перед загарбником, який сплачував їм частку зароблених грошей та велів проводити п’ять-шість сеансів, тоді як пацієнт міг потребувати п’ятдесят чи шістдесят.
Коли ж ці мізерні пайки було вичерпано, ситуація ставала абсурдною: психотерапевти мали просити своїх кураторів про додаткові сеанси, аби продовжити курс лікування. Звісно, такий запит треба було задокументувати, а це означало купу телефонних розмов та паперової роботи; психотерапевти були змушені брехати, перебільшуючи схильність пацієнта до самогубства, залежність від наркотиків чи схильність до агресії. Увагу тих, хто розробляв медичні плани, могли привернути тільки такі магічні фрази — і не тому, що адміністратори переймалися долею пацієнтів, а тому, що вони боялися можливих судових позовів.
Отже, психотерапевтам не тільки наказали скоротити курси психотерапії, але й додали принизливої роботи: спеціалісти мали всіляко задобрювати й умовляти своїх кураторів, а здебільшого то були нахабні молодики з рудиментарними знаннями психотерапії. Нещодавно Віктор Янґ, колега Маршала, якого він вельми поважав, отримав листа від свого двадцятисемирічного координатора з дозволом провести чотири додаткові сеанси з пацієнтом, який страждав на шизофренію. На берегах аркуша той написав загадкову й ідіотську рекомендацію: «Подолайте заперечення!»
Усе це завдавало шкоди не тільки гідності психотерапевтів, але й їхнім гаманцям. Один із колег Маршала навіть покинув практику й у віці сорока трьох років почав займатися радіологією. Власники вдалих інвестицій міркували над раннім виходом на пенсію. До Маршала теж не стояли черги — тепер він радо приймав пацієнтів, від яких раніше відмовлявся б. Він часто думав про те, що буде далі: його хвилювало і власне майбутнє, і майбутнє всієї галузі.
Маршал зазвичай дотримувався думки, що максимальним ефектом нетривалої терапії є незначне зменшення симптомів, і якщо пощастить, пацієнт зможе протриматися до наступного фінансового року, коли куратори дозволять провести ще кілька сеансів. Утім, Пітер Макондо був своєрідним винятком. Чотири тижні тому прояви симптомів були напрочуд сильними: почуття провини, тривожність, безсоння, шлункові розлади. А тепер скидалося на те, що всі ці симптоми зникли. Маршалові рідко траплялися пацієнти, яким вдавалося допомогти за такий короткий проміжок часу.
Чи змінило це його думку про ефективність короткочасної терапії? У жодному разі! Він міг легко пояснити цей «терапевтичний успіх»: містер Макондо не мав суттєвих невротичних чи характерологічних проблем. То був надзвичайно винахідливий і цілісний індивід, і його симптоми спричинив стрес, здебільшого пов’язаний із конкретними ситуаціями.
Містер Макондо був успішним бізнесменом, який, на думку Маршала, страждав через типові проблеми, пов’язані з великими статками. Кілька років тому він розлучився, а тепер мав намір одружитися з молодою і вродливою жінкою на ім’я Адріана. Незважаючи на те, що він дуже її кохав, Макондо повсякчас вагався, бо знав багато історій про жахливі розлучення багатих бізнесменів і ласих до грошей жінок. Він відчував, що має тільки один варіант — гидкий і незграбний — наполягати на укладанні шлюбної угоди. Але як донести це до обраниці, не перетворюючи їхнє кохання на комерційний проект, не плямуючи його цим брудом? Макондо ходив по колу, страждав від нав’язливих думок і прокрастинації. То була головна проблема, через яку він вирішив звернутися по допомогу до психотерапевта.