Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Злетівши, вони вплелись у щільний мерехтливий потік гравімагістралі і помчали на північний захід. Оля знічев’я переглядала параметри мобіля і раптом, голосно розсміявшись, пирхнула:
— От коза…
Макс запитально вирячився. Як виявилось, за час їхньої відсутності ін’єктор-мутант безслідно зник із багажного відділення, а натомість там з’явився величезний герметичний мішок із НАТУРАЛЬНИМ смаженим арахісом… Причому на тому мішку ще й красувався абсолютно винятковий логотип — смішна маленька мультяшна Оля в нуарному чорному реглані любовно обіймає гігантський нерозлущений плід арахісу, по якому всіма кольорами веселки мигтить стилізований напис «Voskhod. Crunch».
— Клас!..
Макс зайшовся сміхом і скопіював собі те лого, зосереджено забігав очима перед собою…
— Що ти робиш? — либилась Оля.
— Зараз… — озвався той. — Вліпимо це тобі на аву в Окі.
— Ні!!. — зарепетувала вона.
— Так, — безапеляційно одрізав він.
Гравітраса круто шугнула вгору, і через кілька хвиль продовольчі комплекси Paradise Inside промелькнули під ними — потяглися силові щити, охоронні вежі, антени-аналізатори…
— Як тобі Дашуха? — всміхнулась Оля.
Вона зосереджено вгляділась у своє тату-маячок.
— Вона… — задумався Макс, — безпосередня.
— О так! — пирхнула Оля. — Дуже влучне формулювання.
Вони посміялись.
— Малою я у них… — озвалась Оля, так і вдивляючись у свою змійку. — Взагалі-то після інтернату я жила з татом. Там, в одній нашій забігайлівці, у нього було щось на зразок… номера? Ну, така штаб квартира, хех… А в мене був також свій номер, поруч. Але я там нудьгувала і скоро перебралась до Злати з Дашею, це в Єльні… — вона хмикнула. — Ну, знаєш, я була малою і мені хотілось… спілкування чи що? А тато в мене… ну, він не найбільш компанійська людина.
— А де вона зараз?
— Злата?
— Так.
— Сидить, — здвигнула плечима Оля, — десь на Місяці — ми точно не знаємо, де. Ймовірно, в Хорізоні…
Тату-маячок на її руці стало бліднути, розчинятись…
— Там є тюрми?
— Табори для військовополонених.
— Табори?..
Оля повернулась до Макса.
- Їх усіх судили як військових злочинців, так уже вийшло… — вона помовчала. — Любий, я не… Чорт, як це все мене бісить!
Смикнула рукою гнівно.
— Забудь…
Він спіймав ту її руку.
— Ти можеш не говорити…
— Ні, — вона його перебила, — справа не в тому, що… — накрила ту його руку другою своєю. — Не в тому, що я не довіряю тобі. Просто ця вся бурда… — покривилась. — Розумієш, вона досі засекречена, і я не хочу, щоб у нас, у тебе… — вона поправилась, — у НАС були зайві проблеми, от.
— Все нормально.
Він глянув на її руку — тату-маячка вже не було й сліду.
Внизу, далеко внизу під ними вже проносились оті горезвісні нетрі. З такої висоти мало що можна було розгледіти, але Макс збільшив пару стоп-кадрів і вглядівся в них. Як він зрозумів — основним архітектурним елементом того гігантського звалища були мобільні блоки швидкого розгортання BT-con. Макс, либонь, пізнав би їх і з космосу, бо ж його рідна British Technology їх і розробляла в гігантських кількостях. Штука насправді вкрай зручна, особливо при колонізації віддалених планет або чому подібному… Ті компактні блоки можна було скидати на поверхню хоч і з стратосфери. З одного блоку, залежно від заданої конфігурації, виходила, скажімо, житлова секція для кількох чоловік або мобільна лабораторія — із власною атмосферою, гравітацією, енергоємністю… Із кількох блоків можна було змонтувати автономну виробничу лінію, з пари десятків — тимчасову базу. Тут, у нетрях, блоки були скрізь — брудні та облущені, вони тяглися нерівними лініями один за одним або громадились один над одним в якісь химерні покручені висотки, ліпились кім’яхами і звисали з понівечених естакад… Коли-не-коли між них вгадувались химерні обриси старих, ще довоєнних будівель — також, вірогідно, обжитих, мерехтіла безладна реклама, і все те накривала журна жовтувата мла… Макс знав, що то за мла — випари концентричного енергену. Неминучий наслідок хаотичного енергоспоживання — жителі нетрів несанкціоновано врізались у лінії RSK і повсюдно плели свої власні недолугі саморобки, ясна річ, несертифіковані…
«Боже — вона росла тут… ВОНА росла ТУТ»
Він відсахнувся від панорамного дисплею і вглядівся в Олю — та схилилась над головним і неуважно переглядала стрічки смоленських новин — інографіку та коротенькі ролики, в основному, здається, щось про шоу-бізнес…