Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Перша:
— І тобі раджу: забери дітей! Вивези! Сховай! Сталося... Щось страшніше за війну... Ми навіть негодні собі уявити — що?
Зненацька вони перейшли на горішні тони й скінчилося сваркою. Взаємними звинуваченнями:
— Де твій материнський інстинкт? Фанатичка!
— Ти зрадниця! Що б з нами було, якби всі так чинили, як ти? Перемогли б ми в війну?
Сварилися дві молоді вродливі жінки, які шалено любили своїх дітей. Щось повторювалося... Знайома партитура...
І в усіх, хто там був, і в мене, зокрема, відчуття: вона вносить тривогу. Вибиває нас із рівноваги. З довіри до всього, чому ми звикли довіряти. Треба дочекатися, коли скажуть. Оголосять. Вона — лікар, знала більше: «Власних дітей негодні оборонити! Вам ніхто не погрожує? А ви все одно боїтеся!»
Як ми її в ті хвилини зневажали, навіть ненавиділи, вона зіпсувала нам вечір. Чи я ясно висловлююсь? Не тільки влада обманювала нас, але ми й самі не хотіли знати правди. Десь там... У глибині підсвідомости... Звісно, тепер ми не хочемо собі в тому зізнаватися, нам більше подобається лаяти Горбачова... Лаяти комуністів... Це вони винні, а ми — хороші. Ми — жертви.
Другого дня вона виїхала, а ми причепурили своїх дітей і повели на першотравневу демонстрацію. Могли йти, а могли й не йти. Мали вибір. Ніхто нас не змушував, не наполягав. Але ми вважали це за свій обов’язок. Аякже! У такий час, такого дня... Усі маємо бути в гурті. Втікали на вулицю, в натовп...
На трибуні стояли всі секретарі райкому, поруч із першим секретарем — його маленька донька, вона стояла так, щоб її бачили. На ній — плащ і шапочка, хоч світило сонце, а на ньому — воєнна плащ-палатка. Але вони стояли... Це я пам’ятаю.
«Забруднена» не тільки наша земля, але й наша свідомість. І теж на багато літ. Я змінилася за ці роки більше, ніж за все своє попереднє життя — сорок років. Ми в зоні замкнені... Відселення припинилося. І ми живемо, як у Ґулаґу... Я працюю в дитячій бібліотеці. Діти чекають розмови: Чорнобиль повсюди, він навкруги, в нас нема вибору, маємо навчитися з ним жити. Особливо старшокласники, в них питання. А як? Де про це взнати? Прочитати? Немає книжок. Фільмів. Навіть казок нема. І міфів. Я навчаю любов’ю, я хочу перемогти страх любов’ю. Стою перед дітьми: люблю наше село, люблю нащу річку, наші ліси... Вони най-най... Кращих для мене немає. Я не обманюю. Я навчаю любов’ю. Чи я ясно висловлююсь?
Мені заважає вчительський досвід... Я завжди розмовляю й пишу трохи пишномовно, з немодним нині пафосом. Але я відповідаю на ваше питання: чому ми безсилі? Я безсила... Є культура до Чорнобиля й немає культури після Чорнобиля. Живемо серед ідей війни, краху соціалізму й непевного майбутнього. Брак нових уявлень, цілей, думок. Де наші письменники, філософи? Не кажу вже про те, що нашу інтелігенцію, котра найдужче ждала й готувала свободу, нині відкинуто вбік. Жебрацьку й принижену. Ми виявилися незапотребовані. Непотрібні. Я навіть необхідних книжок не можу купити, а книжки — моє життя. Мені... Нам... Як ніколи потрібні нові книжки, тому що навколо нове життя. Але ми в ньому чужі. Не можу з цим змиритися. Увесь час питання в мені — чому? Хто робитиме нашу роботу? Телевізор дітей не навчить, навчати має вчитель. Але це — окрема тема...
Я згадала... Ради правди тих днів і тих почувань. Щоб не забути, як змінювалися ми... І наше життя...»
Людмила Дмитрівна Полянська,
сільська вчителька
Монолог про свободу й мрію про звичайну смерть
«То була свобода... Там я почувався вільним чоловіком...
Ви дивуєтеся? Я бачу... Дивуєтеся... Це тільки той збагне, хто на війні був. Вони хильнуть, дядьки, що воювали, і згадують, я їх чув, вони досі тужать... За тою свободою, за тим злетом. Ні кроку назад! — сталінський наказ. «Заградотряди». Ясне діло... Уже історія... Але ти стріляєш, виживаєш, дістаєш належні тобі сто грам, махорку... Тисячу разів можеш здохнуть, розлетіться на шматки, але якщо постараєшся, перехитруєш — чорта, біса, старшину, комбата, того, хто в чужій касці й із чужим багнетом, заговориш самого Всевишнього, — можеш вижити! Я був на реакторі... Там — як у шанцях на передньому краї. Страх і свобода! Живеш на всю котушку... У буденному житті цього не збагнеш. Не проймешся. Пам’ятаєте, нас увесь час готували: буде війна. А свідомість виявилась неприготованою. Я був неприготований... Того дня... Збирався піти разом із дружиною в кіно... Прийшли на завод двоє військових. Викликали мене: «Солярку від бензину відрізниш?» Питаю: «Куди пошлете?» — «Куди-куди... Добровольцем у Чорнобиль». Мій військовий фах — ракетне паливо. Секретна спеціальність. Забрали просто з заводу, в самій майці й футболці, додому не дали заскочити. Просив: «Жінку дайте попередити». — «Ми самі сповістимо». В автобусі нас зібралося душ п’ятнадцять, офіцери запасу. Хлопці мені сподобалися. Треба — їдьмо, треба — працюємо... Погнали на реактор — лізли на дах реактора...