Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Мені вдалося підняти міст на рівень колін, потім іще вище. Нарешті пішов вгору й лівий кут. Я почув голоси двох вояків, гучні, схвильовані. Вони швидко наближались. Я став пересуватися вліво, тягнучи за собою всю споруду. Кут навпроти мене пішов у зворотному напрямку. Добре. Я тягнув далі. Кут ліворуч від мене піднявся й навис над ровом. Руки, плечі та шия пекли вогнем. Іще трохи...

Вояки зупинилися біля воріт подивитися, чому їхні товариші впали та лежать на землі. І це добре... Я все ще не був упевнений, що місток не стане на місце, якщо пущу його зараз. Я маю скинути його в рів, інакше даремно ризикував стати пацієнтом костоправів. Ліворуч...

Місток захитався у мене в руках, вивертаючись праворуч. Я розумів, що за кілька секунд мені доведеться його пустити, довше не втримаю. Вліво... ще... майже... Солдати перенесли увагу з вартових на міст, що рухався незрозумілим чином: вони побігли до воріт і почали смикати засув. Іще двоє бігли їм на допомогу, я чув голосні вигуки. Я зробив ще крок. Споруда справді вислизала мені з рук. Більше її не втримати... Ще крок...

Я пустив місток та відстрибнув назад.

Кут, що був у мене в руках, вдарився об край рову, почувся тріск дерева, край рову обвалився, а я все задкував. Міст перекинувся, двічі вдарився об протилежний укіс, а тоді зі страшенним гуркотом упав на дно. Руки висіли мені по боках, і якусь мить я не міг поворухнути ними.

Розвернувшись, помчав до дверей. Заклинання, що робило мене невидимкою, все ще діяло, і це принаймні давало мені змогу стати мішенню для метальних снарядів з того боку рову.

Добігши до дверей, мусив зібрати усі сили, що в мене були, аби підняти руки й узятися за велике металеве кільце на правій стулці. Я навіть спромігся потягнути за нього, але нічого не сталося. Двері були міцно замкнені. Цього я очікував, але все ж таки хотів упевнитися. Ніколи не вдаюся до магії без зайвої потреби.

Вимовив потрібні слова, цього разу аж три — не так елегантно, бо заклинання було трохи сирувате, але силу мало величезну.

Мене аж затрясло, коли двері висадило вибухом усередину, наче їх вибив ударом кованого чобота якийсь велетень. Я заскочив крізь отвір і зупинився на місці, не в змозі рухатися, доки очі не звикнуть до напівтемряви. Опинився у холі на два поверхи. Праворуч та ліворуч від мене півколом підіймалися сходи, що закінчувалися обнесеним бильцями балконом на рівні другого поверху. З балкона двері вели у коридор. Під цим коридором, навпроти мене, починався інший, що вів до приміщень першого поверху. Позаду тих сходів, що тягнулися нагору, починалися ще двоє сходів, які вели кудись униз. Ось і вирішуй, куди прямувати...

У центрі холу височів фонтан із чорного каменю, тільки він бив у повітря не струменями води, а полум’ям; вогонь падав у чашу, де кружляв у вирі, танцював язиками — червоними та помаранчевими у повітрі, миготливими білими й жовтими в чаші. Усе приміщення було пронизане силою, я відчував її. Той, хто спроможний контролювати сили, що, вивільнені, гуляють цією фортецею, буде грізним супротивником. Добре, якщо мені пощастить і я не довідаюся, наскільки грізним.

Я ледь не змарнував закляття для спеціальної атаки, коли раптом помітив у кутку дві постаті — праворуч від себе, на значній відстані. Вони ж навіть не поворухнулися. Стояли собі незвичайно тихо. Ну, звісно, це ж статуї!

Намагаючись вирішити, куди мені йти — вгору, вниз чи прямо уперед, я вже майже надумав спуститись у підвали, базуючись на міркуваннях, що ворогів ув’язнюють у темних підземних приміщеннях, але щось у двох цих статуях знову заволоділо моєю увагою. Очі почали звикати до напівмороку, і тепер я бачив, що одна з них була статуєю блондина, а друга — статуєю брюнетки. Я протер очі й не відразу усвідомив, що побачив при цьому абриси своєї руки. Чари, що давали мені невидимість, почали розсіюватися...

Я посунув у напрямку фігур. Того факту, що на фігурі старого висіло кілька плащів і капелюхів, було достатньо, аби все зрозуміти. Але я, про всякий випадок, усе ж таки задер полу його темно-синьої мантії. Полум’я у фонтані саме спалахнуло яскраво, і я прочитав напис «Рінальдо», вирізьблений на його правій литці. От малий шибеник!

Жінка поряд з ним була Джасра, і це звільняло мене від потреби розшукувати її в підземеллях серед пацюків. Руки вона мала також витягнуті вперед, наче в заперечному жесті, й хтось повісив на лівицю ніжно-блакитну парасольку, а на правицю світло-сірий дощовик фірми «Лондон Фоґ». На голову Джасрі криво наплюснули непромокальний капелюх відповідного кольору. Обличчя в неї було розмальоване, наче у клоуна, а до її зеленої блузки хтось пришпилив парочку жовтих китиць.