Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Тому я просто пішов, куди мені треба.

Я зайшов, як і виходив, крізь кухню, заразом зробивши собі канапку та випивши склянку молока. Потім піднявся чорними сходами на один поверх, роззирнувся навколо й потрапив до своїх кімнат непоміченим. Тут підперезався поясом із мечем, який залишав висіти у головах свого ліжка, перевірив клинок, розшукав короткий кинджал, мій сувенір з Хаосу, подарунок Борквіста, нирця в Безодню, котрому я одного разу посприяв із вступним словом (він був поет середньої руки), і це вилилось у протекцію, та причепив кинджал до пояса з іншого боку. Пришпилив Козир зсередини свого лівого рукава. Вимив руки та обличчя, почистив зуби. Ще якихось виправдань для зволікання знайти не міг. Мусив іти та робити те, що мене лякало. Це був необхідний етап мого плану. Раптом я відчув приголомшливе бажання йти морем під вітрилами. Втім, просто лежати на пляжі мене теж влаштувало б.

Натомість я вийшов зі своїх апартаментів і спустився сходами, повторюючи маршрут, яким дістався сюди. Я попрямував у західному напрямку службовим коридором, прислухаючись до кроків та голосів. Одного разу мені довелося сховатися в прикомірку, бо назустріч простували, перемовляючись, якісь люди. Я був готовий на що завгодно, аби приховати свою присутність хоча б іще ненадовго. Нарешті повернув ліворуч, пройшов ще трохи, а тоді з хвилину вичікував на слушний момент, аби пройти головним коридором повз великий мармуровий бенкетний зал. Нікого не було видно. Добре. Схоже, зал був порожній. Ним не користувалися щодня, але я не знав, чи не відбувається там якийсь офіційний захід. Хоча це й малоймовірно, бо час був необідній.

Я зайшов у зал, перетнув його. Задніми дверима він виходив у вузький темний коридор, і зазвичай неподалік чатував вартовий. Тут могли вільно пересуватися члени родини, але вартовий занотовував у журналі ім’я кожного, хто проходив. Одначе старший отримає від вартового рапорт тільки тоді, коли у того закінчиться чергування. А в той час це вже не матиме для мене жодного значення.

На варті стояв кремезний бородатий коротун. Побачивши мене, він узявся за алебарду, яка за мить до того мирно відпочивала, притулена до стіни.

— Вільно! Ти зайнятий? — запитав я.

— Правду кажучи, ні, сер.

— Я маю спуститися до підземелля. Сподіваюся, тут є ліхтарі? Я знаю ці сходи не так добре, як інші...

— Коли я заступав на варту, сер, то перевірив більшість ліхтарів. Запалю для вас один.

Це збереже мені трохи енергії, яку інакше довелося б витратити на заклинання. Жодна дрібничка не зайва.

— Дякую.

Він відчинив двері. Зваживши на руці три ліхтарі, що стояли в ряд праворуч від дверей, обрав другий із них. Виніс його назад до коридору і запалив від великої свічки, що горіла в підставці трохи віддалік.

— Мушу попередити, що затримаюся, — сказав я, беручи у нього ліхтар. — Можливо, коли я закінчу, тебе вже змінять...

— Так точно, сер. Дивіться собі під ноги.

— Дивитимуся, навіть не сумнівайся.

На довжелезних гвинтових сходах, що робили оберт за обертом, розгледів небагато. Видко було тільки центральну шахту, освітлену смолоскипами, свічками та ліхтарями, і ця напівзрима перспектива посилювала страх висоти сильніше, ніж цілковита темрява. Під собою я бачив лише цятки світла. Я не міг угледіти ні віддалених Дверей, ані стін. Притримуючись рукою за поручень, в іншій руці я ніс перед собою ліхтар. Тут, унизу, було сиро. А ще — тхнуло цвіллю. Не кажучи вже про холод.

Я знову намагався рахувати сходинки. І, як завжди, втратив лік десь посередині. Може, наступного разу...

Мої думки повернулися до того давнього дня, коли я йшов цими ж сходами, впевнений, що йду на смерть. Той факт, що тоді я не помер, не дуже втішав мене наразі. Хоч як, а на мене чекало важке випробування. І цілком може статися, що цього разу я лажануся й підсмажуся або перетворюся на клуб диму.

По колу, по колу... Вниз, униз. Нічні думки у розпалі дня...

З іншого боку, пам’ятаю, як Флора казала, що вдруге це робити легше. За мить до цього вона згадувала про Лабіринт, тому, сподіваюся, ця її репліка стосувалася саме його.

Великий Лабіринт Амбера, Емблема Порядку. Порівнянний силою з Великим Лоґрусом Дворів, образом Хаосу. Все, що є суттєвого у цьому світі, схоже, народжується саме з тієї напруги, що існує між ними. Коли маєш справу з будь-котрим із цих Знаків, варто лише зробити неправильний крок, як тут тобі й капець. Пощастило мені мати справу з ними обома. Не знаю нікого, з ким міг би обмінятися враженнями стосовно того, наскільки це круто... хоча моє самолюбство й тішить думка про те, що позначка однієї з цих Сил ускладнює спілкування з іншою... а вони, і Лабіринт, і Лоґрус, позначають тебе, ще і як. На певному рівні тебе розриває на шматочки, а потім складає наново, за космічними загальними лекалами, і ти зазнаєш неймовірних випробувань. І все це звучить шляхетно, імпозантно, метафізично, духовно й прекрасно, але насправді найбільше це схоже на скабку в дупі. Так, це ціна, яку треба сплатити за те, що набуваєш певних здібностей, але жодний космічний принцип не змусить мене сказати, наче мені це подобається.