Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Ми сіли за столик.
— Ти вже зробив замовлення? — запитав я.
— Так, але он мій офіціант, на сходах, — відповів Білл. — Зараз покличу для тебе.
Він гукнув офіціанта й замовив вечерю і для мене.
— Ти тепер значно краще розмовляєш тарі, — зауважив я трохи згодом.
— Багато практикуюся, — пояснив він.
— Що робив останнім часом?
— Ходив на вітрильнику разом із Джерардом. Був у Дейзі та в одному з таборів Джуліана в Ардені. Побував у Ребмі. Неймовірне місце. Брав уроки з фехтування. А Дроппа ознайомлював мене з містом.
— Мабуть, насамперед, із барами.
— Так, але не тільки. Власне, саме тому я тут вечеряю. Він володіє половиною акцій «Ями», і мені довелося пообіцяти йому, що харчуватимуся тут якнайчастіше. До речі, непоганий заклад. А ти коли повернувся?
— Щойно, — відповів я, — й у мене знову є довга історія для тебе...
— Чудово, — сказав Білл. — Твої історії завжди химерній заплутані. Саме пасують до холодного осіннього вечора. Послухаю із задоволенням.
Я розповідав упродовж усієї вечері та продовжив розповідь, коли ми вийшли на вулицю. Ввечері стало холодно й не дуже затишно, тому ми попрямували до Палацу. Тут я нарешті закінчив розповідати за склянкою гарячого сидру перед каміном в одній з кімнаток у східному крилі.
Білл похитав головою.
— Ти вмієш знайти собі заняття, — констатував. — Маю до тебе лише одне запитання.
— Яке?
— Чому ти не доставив Люка сюди?
— Я тобі вже казав.
— Це не тягне на пояснення. Через якусь туманну інформацію, яка, стверджує він, може бути важливою для Амбера? І, щоб її отримати, тобі ще треба буде розстаратися?
— Це зовсім не так.
— Мерлю, Люк торгаш, і він втюхав тобі ще те лайно. Ось що я думаю.
— Помиляєшся, Білле. Я його знаю.
— Давно знаєш, — погодився він. — Але чи добре? Ми це вже проходили. Те, чого ти не знаєш про Люка, набагато переважує те, що ти про нього знаєш.
— Він міг утекти будь-куди, але прийшов до мене.
— Бо ти — частина його плану, Мерлю. Він має наміри за твоєю допомогою підібратися до Амбера.
— Не думаю, — заперечив я. — Це на нього не схоже.
— Гадаю, він скористається будь-чим, що підвернеться йому під руку. Чи будь-ким.
Я стенув плечима.
— Я довіряю йому. А ти — ні. От і все.
— Вважаю, це так, — мовив Білл. — А що ти збираєшся робити тепер? Зачекати і побачити, що з цього вийде?
— У мене є план, — відповів я. — Те, що я йому вірю, ще не означає, що не підстрахуюсь. Але маю дещо запитати тебе.
— Так?
— Якщо я приведу його сюди, і Рендом вирішить, що справа ця не досить очевидна, і захоче, аби справу розглядали в суді, ти погодишся захищати Люка?
Очі Білла округлилися від подиву, а потім він посміхнувся.
— Судова справа? — перепитав. — Я не знаю, як тут відбуваються такі процеси.
— Він — внук Оберона, — пояснив я, — тому підпадає під Династичне Право. Головою династії наразі є Рендом. Йому вирішувати, чи забути про всю цю історію, чи винести одноосібно остаточне рішення, чи передати справу до суду. Наскільки розумію, судове слухання може бути формальним або неформальним, то вже як забажає Рендом. З цього питання мають бути книжки в бібліотеці. Але раніше звинуваченим завжди дозволяли мати захисника в суді.
— Звісно, я взявся б за цю справу, — сказав Білл. — Це унікальний юридичний досвід. Але тут може виникнути конфлікт інтересів, адже я працював на Корону.
Допивши сидр, я поставив склянку на камінну поличку і позіхнув.
— Мені пора йти, Білле.
Він кивнув головою і, помовчавши, запитав:
— Але ж усе це тільки гіпотетична розмова, адже так?
— Звичайно, — відказав я. — Може статися так, що в суді слухатимуть мою справу. На добраніч.
Він уважно подивився на мене.
— Мм... ця підстраховка, про яку ти згадав, — мовив. — Мабуть, вона пов’язана з певним ризиком, чи не так?
Я посміхнувся.
— І, треба думати, тобі тут ніхто не може допомогти?
— Боюся, ні.
— Тоді що ж... Хай щастить.
— Дякую.
— Завтра побачимося?
— Можливо, ближче до вечора...
Я пішов до своєї кімнати й завалився у ліжко. Мусив трохи відпочити, перш ніж узятися до тієї справи, що замислив. І жодних сновидінь, ані за, ні проти, я не замовляв.
Коли прокинувся, було ще темно. Добре знати, що будильник у мене в голові працює, як і раніше.
Справжнім кайфом було б повернутися на інший бік та й заснути знову, але я не міг дозволити собі такої розкоші. День, що чекав на мене, мав бути розписаний по хвилинах. Тому встав, умився й переодягнувся в чисте.
Після цього попрямував до кухні, де приготував собі чай, грінки та яєчню з цибулею й чорним і червоним перцем. На кухні знайшлось і трохи тропічних фруктів з теплиці, а мені давно вже не траплялось їх скуштувати.
Поївши, я вийшов крізь задні двері й попрямував до саду. Було темно, ніч безмісячна й волога, над невидимими доріжками стелився туман. Я пішов тією з них, що вела на північний захід. Тихо було в світі. І я змусив думки плинути так само тихо. Сьогодні все треба було робити за порядком, тому бажав розпочати цей день із того, щоб упорядкувати свій розум.
Доріжка вивела мене зі саду крізь просвіт у живоплоті й перетворилася на горбкувату стежку. Перші кілька хвилин вона полегеньку піднімалася, тоді зробила крутий поворот, після чого підйом став насправді стрімким. Я зупинився на одному з виступів і подивився назад. Я побачив темний силует палацу. Світилося лише кілька вікон. Високо у небі стояли пір’ясті хмари, наче хтось згрібав граблями зоряне світло у небесному саду Амбера. Постоявши тільки мить чи дві, я пішов далі. Йти було ще далеко.
Коли дістався гребеня над лісом, яким щойно йшов, заясніла вузька смуга. Не зупиняючись, я проминув три масивні сходинки меморіалу й почав спускатися північним схилом. Він був покотистим, далі уривався стрімко в бік північного сходу, а тоді йшов знову положистіше. Коли стежка вдруге повернула на північний захід, довелося подолати ще один крутосхил, потім іще один. Після цього стежина стала майже рівною, і я знав, що такою вона тепер і буде. Високе плече Колвіра у мене за спиною затуляло всі ознаки близького світанку, які помітив раніше, і над моєю головою та попереду розстилалися тільки зоряна ніч та чорні силуети скель. Утім, я приблизно знав, де йду, бо ж уже проходив цією стежиною раніше, хоча тоді й зупинявся тут дуже ненадовго.
Після перевалу подолав іще дві милі, й тепер, наближаючись до мети подорожі, притишив кроки, роздивляючись навкруги. Шукав простору галявину на схилі, що абрисами нагадувала підкову. Коли я вийшов на неї, мене охопило дивне відчуття. Не те, щоб я свідомо аналізував свої почуття та передчуття, але щось таке коїлося в моїй душі. Галявина лежала між високих скелястих стін, наче в каньйоні. Знайшовши стежку, я пішов нею, трохи вниз, до двох дерев, що чорними тінями вимальовувалися крізь пітьму. Пройшов між ними й наблизився до приземкуватої кам’яної будівлі, геть зарослої чагарником та високою травою. Я зрозумів, що ґрунт був завезений сюди, аби насадити рослини, але з часом про це місце забули, і все тут стало занедбаним.
Сівши на одну з кам’яних лав біля стіни, чекав світанку. Це була гробниця мого батька, точніше, мавзолей, зведений дуже давно, тоді, коли тата вважали мертвим. Опісля він вважав дуже кумедним мати змогу відвідувати це місце. Можливо, тепер статус цього місця знову змінився. Тепер, цілком можливо, це й справді мавзолей. Прибирає це іронію з цього місця чи, навпаки, посилює її? Я не міг вирішити. Але, хоч як, а це місце схвилювало мене сильніше, ніж очікував. Я прийшов сюди не на прощу.
Я прийшов сюди в пошуках миру і тиші. Такий чаклун, як я, конче потребує їх, аби створити певні чари. Я прийшов сюди, аби...
Можливо, я надто раціоналізую. Обрав саме це місце, бо ця гробниця, справжня вона чи фейк, має на собі ім’я «Корвін», і тут відчуваю присутність батька. Я хотів би знати його краще, і, можливо, в цьому місці перебуваю найближче до нього. Раптом зрозумів, чому я повірив Люку. Тоді, у Лісовому будинку, він мав слушність. Якби я дізнався, що Корвін мертвий, і знав, хто винний у його смерті, я б облишив усі інші справи й вирушив би пред’явити рахунок і отримати оплату, змусивши винного розписатися кров’ю. Навіть якби я не знав Люка, як його знав, легко уявив би себе в таких обставинах, тому й не міг його осуджувати.