Українські билини (збірка)
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Українські билини (збірка)». Краткое содержание книги:
Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.
МИХАЙЛО КАЗАРЯНИН 1
Із Галиччя, із Волинця-міста 2, не ясний сокіл вилітав, не білий кречет випурхував — виїжджав добрий молодець, молодий Михайло Казарянин. Кінь під ним — як лютий звір, а сам він на коні — як ясний сокіл. Міцний обладунок у нього на плечах, лати і панцир із чистого срібла ціною у сто тисяч, кольчуга з червоного золота — в сорок тисяч, шолом на буйній голові — в три тисячі; в нього спис мурзамецький 3 як свіча горить, а до лівого стегна гострий меч прикріплений. Був іще з ним тугий лук ціною в три тисячі і колчан із стрілами гартованими, а кожна стріла п’ять карбованців варта 4. А коневі його і ціни нема — в річках броду він не шукає, з берега на берег перескакує.
Їхав він до міста Києва, до ласкавого князя Володимира, чудотворцям у Києві молитися, Володимиру-князю поклонитися і вірою-правдою йому послужити. Опинившись серед двору княжого, скочив Казарянин з доброго коня, прип’яв його до булатного кільця на стовпі дубовому, до великого князя в світлу гридню заходив, молився Спасу з Пречистою, на всі чотири боки князеві з княгинею вклонявся.
І казав доброму молодцю Володимир-князь:
— Звідкіля з’явився ти, звідкіля тебе Бог приніс і яким тебе іменем прозивають?
Відповів йому добрий молодець:
— Звуть мене Михайлом Казарянином, а по батькові Петровичем.
Не мав у ту пору Володимир-князь у себе стольників і чашників, наливав він сам зеленого вина чару, невелику міру — в півтора відра, наливав турячий ріг меду солодкого — в півтретини відра. Брав Казарянин напої однією рукою і випивав одним духом. А тоді сказав йому ласкавий Володимир-князь:
— Послужи мені, Михайле Казарянине, ось таку службу: поїдь до моря синього і настріляй там гусей, білих лебедів, перелітних сірих качечок для столу мого князівського, а я тобі за це віддячу.
Не противився князеві Михайло Казарянин. Богу помолився, на доброго коня сідав і до моря синього, на теплі, тихі заводі вирушав. Настріляв він там птиці біля берега, обв’язав нею від плечей до землі свого доброго коня і поїхав у стольне місто Київ до ласкавого князя Володимира.
А в дорозі трапився йому в полі дуб розлогий, і чорний ворон на дубі тому сидів, з ноги на ногу переступаючи, пір’ячко своє поправляючи, а ноги і ніс у нього — як вогонь горять 5. Здивувався Казарянин і таке слово мовив:
— Скільки я полями проїжджав, а такого дива, як цей чорний ворон, не стрічав!
Виймав він із налучника тугий лук, а з колчана — стрілу гартовану, щоб чорного ворона встрелити. Мав уже стрілу спускати, коли каже йому чорний ворон:
— Не стріляй мене, добрий молодче! Все одно ти крові моєї не питимеш, м’яса мого не їстимеш. Підкажу я тобі, де взяти здобич богатирську: вибирайся на гору високу, озирни роздолля широке і побачиш у полі три білих шатра. Стоїть біля них лава з риб’ячого зуба коштовного 6, а на лаві троє татар сидять, і ходить перед ними красна дівиця-полоняночка, молода Марфа Петрівна 7.
Послухав Михайло Казарянин, не вистрілив у чорного ворона, а поїхав нагору високу, трьох татар побачив, а з ними полоняночку, молоду Марфу Петрівну — плаче красна дівиця, жалібно приказуючи:
— Нещасливі моя буйна голівонька та моя руса коса! Мені матінка косу розчісувала та заплітала, а тепер розплетуть мою косу три татарини-вершники.
Відгукнувся до неї перший татарин:
— Не плач, дівчино, не журись, не марнуй свого личка білого. Не продам я тебе задешево, а віддам за свого сина улюбленого, за мирного сина в Золотій Орді 8.
Аж тут із гори тієї високої, немов ясен сокіл, зринув молодий Михайло Казарянин, коня свого підганяючи та спис мурзамецький уперед виставляючи. Першого татарина списом заколов, а другого і третього конем затоптав. Тоді зіскочив із коня, підхопив дівчину за руки, до білого шатра повів. Розплакалася красна дівиця:
— Де твоя честь молодецька, богатирська? Не питаєшся, звідки родом я і чия дочка. Із Волинця-міста я, із Галиччя, а зовуть мене Марфою Петрівною.
Схаменувся тут Казарянин, придивлятися став.