Українські билини (збірка)

Відповів йому добрий молодець:

— Звуть мене Михайлом Казарянином, а по батькові Петровичем.

Не мав у ту пору Володимир-князь у себе стольників і чашників, наливав він сам зеленого вина чару, невелику міру — в півтора відра, наливав турячий ріг меду солодкого — в півтретини відра. Брав Казарянин напої однією рукою і випивав одним духом. А тоді сказав йому ласкавий Володимир-князь:

— Послужи мені, Михайле Казарянине, ось таку службу: поїдь до моря синього і настріляй там гусей, білих лебедів, перелітних сірих качечок для столу мого князівського, а я тобі за це віддячу.

Не противився князеві Михайло Казарянин. Богу помолився, на доброго коня сідав і до моря синього, на теплі, тихі заводі вирушав. Настріляв він там птиці біля берега, обв’язав нею від плечей до землі свого доброго коня і поїхав у стольне місто Київ до ласкавого князя Володимира.

А в дорозі трапився йому в полі дуб розлогий, і чорний ворон на дубі тому сидів, з ноги на ногу переступаючи, пір’ячко своє поправляючи, а ноги і ніс у нього — як вогонь горять 5. Здивувався Казарянин і таке слово мовив:

— Скільки я полями проїжджав, а такого дива, як цей чорний ворон, не стрічав!

Виймав він із налучника тугий лук, а з колчана — стрілу гартовану, щоб чорного ворона встрелити. Мав уже стрілу спускати, коли каже йому чорний ворон:

— Не стріляй мене, добрий молодче! Все одно ти крові моєї не питимеш, м’яса мого не їстимеш. Підкажу я тобі, де взяти здобич богатирську: вибирайся на гору високу, озирни роздолля широке і побачиш у полі три білих шатра. Стоїть біля них лава з риб’ячого зуба коштовного 6, а на лаві троє татар сидять, і ходить перед ними красна дівиця-полоняночка, молода Марфа Петрівна 7.

Послухав Михайло Казарянин, не вистрілив у чорного ворона, а поїхав нагору високу, трьох татар побачив, а з ними полоняночку, молоду Марфу Петрівну — плаче красна дівиця, жалібно приказуючи:

— Нещасливі моя буйна голівонька та моя руса коса! Мені матінка косу розчісувала та заплітала, а тепер розплетуть мою косу три татарини-вершники.

Відгукнувся до неї перший татарин:

— Не плач, дівчино, не журись, не марнуй свого личка білого. Не продам я тебе задешево, а віддам за свого сина улюбленого, за мирного сина в Золотій Орді 8.

Аж тут із гори тієї високої, немов ясен сокіл, зринув молодий Михайло Казарянин, коня свого підганяючи та спис мурзамецький уперед виставляючи. Першого татарина списом заколов, а другого і третього конем затоптав. Тоді зіскочив із коня, підхопив дівчину за руки, до білого шатра повів. Розплакалася красна дівиця:

— Де твоя честь молодецька, богатирська? Не питаєшся, звідки родом я і чия дочка. Із Волинця-міста я, із Галиччя, а зовуть мене Марфою Петрівною.

Схаменувся тут Казарянин, придивлятися став.