Українські билини (збірка)
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Українські билини (збірка)». Краткое содержание книги:
НАСТИНА МОГИЛА
У цьому миропільському займищі, от що звуть Буняковим, вгору по Случі, за містечком, у лісі, жив колись-то давно поганий Буняка, ворожбит, татарин. Коло того займища, давно колись, був перевіз через Случ і йшов шлях на Бердичів — того лісу, що навкруги тепер росте, зовсім не було.
От той Буняка дуже любив Настю 1, тутешню-таки дівку чи молодицю, і взяв її до себе за жінку. А вона його не любила. Та ще як стала з ним жити, то й догледілася, що у нього печінки на версі, так просто за плечима, і побачила вона, що то він не аби з ким знається.
От та Настя якось одкрилася — утекла од Буняки, а він доганяти! Наздогнав її у степу, що тепер за Миропіллям, туди, до Гордіївки, вговорює повернутися, а вона каже, що через те й через те не хочу. Тоді Буняка бачить, що вона про нього все знає, та й убив її. Ота ж сама Настя сказала була, щоб на її кошт поставили у степу корчму. То от, де її вбито, висипали могилу. Так вона й зветься — Настина могила, а на шляху за Миропіллям постановили корчму, вона й тепер стоїть і теж зветься Настиною.
1 Тут відгук найдавнішого епосу про Білу Лебідь, який знайшов своє відбиття у билинній традиції.
НАСТИНА МОГИЛА Друкується за виданням: Малорусские народные предания и рассказы. Свод Драгоманова М — К., 1876. — С. 225–226. Записала Олена Пчілка у м. Миропіллі на Волині.
Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.
ОЛЕКСІЙ ПОПОВИЧ 1
Із славного Ростова не ясен сокіл із соколиком 2 вилітали — виїжджали два могутні богатирі: молодий Олексій Попович, а з ним молоденький Яким Іванович 3. їздили богатирі плече в плече, стремено в стремено, їздили, гуляючи по чистому полю, рискаючи, птиці перелітної та звіра не зустрічали. Коли це натрапили в чистому полі на три доріжки широкі 4, а поміж доріжок горючий камінь лежав і підписи на камені виднілися 5. І сказав Олексій Попович:
— Брате мій, Якиме Івановичу! Навчено тебе грамоти, тож поглянь на цей камінь.
Зіскочив Яким із доброго коня і прочитав, що на камені написано: «Перша доріженька на Муром-град, друга — на Чернігів-град, третя — до міста Києва 6, до ласкавого князя Володимира».
Мовив тоді Яким Іванович:
— Брате мій, Олексію Поповичу! Краще їхати нам до міста Києва, до ласкавого князя Володимира.
Повернули добрі молодці коней і попрямували до міста Києва. Біля славної Сафат-річки 7 зупинилися на луках зелених, щоб своїх добрих коней погодувати. Розкинули два білі шатра, й Олексій відпочити влігся. А молодий Яким коней постриножив, на зелену луку пустив та й собі в шатрі спочивати ліг.
Як минула та ніч осіння, від сну Олексій пробудився, рано-раненько підвівся, ранньою зорею вмився, білим рушником утерся й на схід сонця Богу помолився 8. А молодий Яким Іванович по добрих коней сходив швиденько й у Сафат-річці їх напоїв.
Осідлали вони своїх добрих коней і до міста Києва рушили. Коли це надходить до них каліка перехожий: постоли на ньому з семи шовків, чистим сріблом переплетені, передок унизаний червоним золотом, шуба соболина довгопола, шапка сорочинська із землі грецької 9, шелепуга подорожня, чебурацьким свинцем 10 налита у тридцять пудів. Сказав каліка перехожий:
— Бачив я за славною Сафат-річкою молодого Тугарина Змійовича 11; висотою він, Тугарин, у три сажні, поміж плечей у нього коса сажень 12, проміж очей стріла гартована 13, кінь крилатий під Тугарином, як лютий звір, із пащі вогонь пахтить, із вух дим стовпом валить.
Надумався тут Олексій Попович:
— Брате мій, каліко перехожий! Дай мені свій одяг калічний, а сам візьми моє вбрання богатирське 14.
Не відмовив каліка перехожий, віддав одяг свій калічний, а собі узяв убрання богатирське. Перебрався Олексій калікою, взяв із собою шелепугу подорожню, а на запас чингалище булатне 15 прихопив і пішов за славну Сафат-річку.
Як запримітив здаля Тугарин Змійович Олексія Поповича, заревів гучним голосом, аж зелена діброва задрижала, а молодий Олексій ледве живий став. Каже йому Тугарин Змійович:
— Гей ти, каліко перехожий! Чи не бачив, не чув ти де про Олексія Поповича молодого? Я б його списом заколов і вогнем спалив.