Марина — цариця московська

Наступну ніч теж спали в наметах, промоклих наскрізь (та й ставили їх серед грязюки), — гусари бурчали і вимагали «припинити таке нахабне ставлення погоди до них, вірних вояків корони».

— Погода поки що не є в моєму віданні, — сердився Мнішек, сам мокрий з ніг до голови, заляпаний чорною юшкою. — Звертайтеся за більш точнішою адресою — до його мосці небесного воєводи. А я поки що воєвода земний.

Але гусари раптом почали вимагати — і це вони, доблесні вояки корони, як ще недавно самі ж і хвастали! — збільшити їм платню, враховуючи тяжкі погодні умови, а натомість їм у селах, через які проїздили, доводилося навіть самим шукати харч, аби не залишатися голодними...

Аж тут від Смоленська навстріч цариці Марині були ви­слані «три карети з вікнами, всередині оббиті соболями, із оксамитовими шторками». В карету цариці велено було запрягти цугом дванадцятеро білих коней, у дві інших — по шість. Білі коні (правда, вони швидко стали чорними від грязюки) жваво потягли розкішну карету, обабіч якої скакали гусари та московські служилі люди, весільний поїзд збадьорився (та й негода нарешті стала ніби вгамовуватися), і 21 квітня подорожани нарешті досягли Смоленська на Дніпрі, колишнього центра слов’янських племен кривичів, фортеці і ремісницького осередку на «шляху із варяг у греки», — 1771 кілометр від гирла Дніпра. Колись тут починалася дніпровська частина після сухопутної перевалки (волока) між водними басейнами Волхова і Дніпра, там осмолювали судна — звідси й назва міста Смоленськ. Колись він був у складі Київської Русі, потім був столицею Смоленського князівства, перебував у складі Великого князівства Литовського, згодом перейшов до Росії. (Коли у 1514 році місто обіклав великий московський князь Василій, мешканці прийшли до нього з проханням: «Не погуби город, но возьми с миром». У ХVI ст. майстер Федір Конь збудував навколо міста фортечну стіну висотою в 10 метрів, довжиною біля семи кілометрів і товщиною в 5 метрів. Уздовж стіни було споруджено 38 триярусних башт.) На Смоленськ не одне століття претендувала шляхетна Польща, і ось, здається, мрія ця здійсниться: Дмитрій Іванович пообіцяв його віддати королю Сигізмунду III — за підтримку останнього у справі організації походу на Москву. (А втім, своєї обіцянки він так і не виконає.)