Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
Він думав про це, слухаючи монотонний, як дзюрчання води з крана, голос лейтенанта Тіче, колишнього аптекаря з невеличкого злиденного баварського містечка. Тіче скаржився, що його відділення досі не може захопити радіостанції, яка доводить командування до люті. Але що він може вдіяти, коли радіостанція працює в квадраті кільканадцяти найгустіше населених вулиць центру міста. Щоправда, по вівторках, але завжди в різні години, а Тіче не може послати своїх нікчемних п’яти пеленгаторів на цілий день, бо, по-перше, вони потрібні не тільки тут, а по-друге, коли він якось організував таку операцію, — це було саме того вівторка, коли за допомогою обер-лейтенанта Клосса йому вдалося викликати кільканадцять пеленгаторів з периферії, — радіостанція, ніби відверто глузуючи з нього, взагалі зухвало мовчала.
Тіче трохи пожвавішав, коли з’явився кельнер і запропонував панам офіцерам баранину, бо, незважаючи на непоказну фігуру, був страшенним ненажерою і завжди вражав Клосса своїм апетитом. Клосс подобався йому передусім своєю військовою виправкою, що її Тіче сам, скільки не прагнув, не міг досягти, а також привабливою манерою триматися, якою обер-лейтенант здобував прихильність друзів. Доброзичливе приятелювання, запропоноване Клоссом, він сприйняв як дар. Але Клосс ніколи не користався з цієї переваги, навпаки — радячи щось або переконуючи в чомусь Тіче, він намагався зробити це в такий спосіб, щоб той міг подумати, ніби все це визріло в його власній голові. Натомість Клосс міг у будь-яку годину заходити до приміщень, що знаходилися в секторі Тіче, а це дозволяло йому переховувати свою радіостанцію.
— Скажи, Гансе, що мені робити, аби в мене не забирали людей, — жалівся Тіче своїм плаксивим голосом, уминаючи третю порцію пудингу, политого малиновим соком. — Що мені зробити, аби в мене не забирали людей? — повторив він. — Сьогодні я знову змушений був віддати чотирьох своїх хлопців у відання гестапо. Цей Нойманн там страшенно не популярний, а наш Оссетцький ходить перед Лойтцке на задніх лапках, як наймит.
— Навіщо Нойманнові твої люди? — байдуже запитав Клосс.
— А дідько його знає, — фиркнув Тіче прямо над пудингом. — Він готує якусь грандіозну операцію. Його цікавлять абоненти електростанції чи то газового заводу, я вже й не пам’ятаю.
Прискаливши око, він дивився на кельнера, який прибирав посуд. Клоссові здавалося, що Тіче роздумує, чи не замовити ще чогось. Але той, напевно, вирішив, що годі, бо попросив тільки пива.
— Знаєш, Гансе, — промовив він, здуваючи шумовиння, — мене страшенно дратують оці колишні поліцаї, що наловчились ловити тільки дрібних злодюжок і альфонсів, а тепер одягли чорні мундири і корчать із себе неабияких розвідників.
— Ти маєш рацію, — мимоволі притакнув Клосс, бо думав саме про те, яку ж це велику операцію готує кривоногий гауптштурмфюрер. Хоч він і був згоден з Тіче, однак з Нойманном вирішив не легковажити. Він знав таких службистів — повільних, терпеливих, упертих, як осли. Знає, що саме такі бувають найгіршими противниками.
Голос штандартенфюрера Лойтцке по телефону не віщував нічого доброго.
— Зараз іду, — відповів Нойманн.
Цього разу він не скористався ліфтом, не квапився побачити безбарвні, риб’ячі очиці свого шефа. Головними сходами двоє унтер-офіцерів СС тягли вниз скривавлену дівчину. Це, очевидно, була якась видатна діячка, коли її допитували нагорі. Звичайно допити провадять у підвалі, в приміщенні колишнього польського Міністерства освіти і віросповідання. Дівчина судорожно вчепилася за поруччя. Один з унтер-офіцерів почав ламати їй пальці. Нойманн гидливо відвернувся.
“Застосовують свої улюблені методи, — глузливо подумав він. — З цієї дівчини вони вже нічого не витягнуть”.
Коли б довелося вести цю справу йому, то він би вчинив інакше. Насамперед не заарештував би дівчини…
Побачене нагадало Нойманнові про операцію, що її він саме проводить і про яку зараз доповість штандартенфюрерові, котрий, коли б не його рухливі руки, у яких він безнастанно щось крутить, своїм виглядом скидався на мерця.
Для Нойманна все було зрозуміло. З’ясовано, що з офіціанткою з їдальні “Клубної” підтримує зв’язок якийсь Адам Прухналь, років двадцяти восьми, зареєстрований у картотеці польської довоєнної поліції у числі покараних за комуністичну діяльність. Тиждень тому за ним встановлено невідступний нагляд. Водночас старанно вивчається коло людей, з якими він зустрічався у вільний від роботи час.