Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Ви мовчите... А я з вами цілий час полемізую. У нас спірка міжпоколіннєва... Ви завважили? Історія атома — то не тільки військовий секрет, тайна, проклін. То наша молодість, наш час... Наша релігія... Але тепер? Тепер мені теж інколи здається, наче світом рядить хтось інший, наче ми зі своїми гарматами й космічними кораблями — як дітваки. Але я в цьому ще не устійнився... Не твердий... Дивовижна штука життя! Я любив фізику й думав: нічим, крім фізики, займатися ніколи не буду, — а тепер хочу писати. Наприклад, про те, що науку не влаштовує людина, тепла людина, вона заважає науці. Маленька людина зі своїми маленькими проблемами. Або: як кількоро фізиків можуть перемінити весь світ. Про нову диктатуру. Диктатуру фізики й математики... Мені відкрилося ще одне життя...
...Перед операцією... Я вже знав, що в мене рак. Я думав, що мені лишилося жити дні, лічені дні, і страшенно не хотілось умирати. Раптом я побачив кожен листочок, яскраві квіти, яскраве небо, напрочуд яскраво-сірий асфальт, розколини в ньому, а в них мурашки сновигають. Ні, думаю собі, треба їх обминути. Шкода їх. Нащо їм умирати? Від лісового духу мені в голові паморочилось... Запах сприймався різкіше, ніж колір. Легкі берези... Важкі ялини... І всього цього я не побачу? На секунду, на хвилину довше прожити! За яким бісом я стільки часу, годин, днів просидів перед телевізором, серед купи газет? Головне — життя і смерть. Нічого іншого не існує. Не кинеш на чаші терезів...
Я зрозумів, що має сенс тільки живий час... Наш живий час...»
Валентин Олексійович Борисевич,
колишній завідувач лабораторії
Інституту ядерної енергетики
Академії наук Білорусі
Монолог про те, що поза Колимою, Освенцімом і Голокостом
«Мені треба комусь виговоритись... Почуття мене переповняють...
У перші дні... Відчуття були змішані. Пам’ятаю два найсильніші — страху й кривди. Все відбулося — й жодної інформації: влада мовчить, медики нічого не кажуть. Ніяких відповідей. У районі чекали на вказівку з области, в області — з Мінська, а в Мінську — з Москви. Довга-довга вервечка... А насправді ми виявилися беззахисними. Оце було найголовніше почування тих днів. Десь далеко... Горбачов... І ще кількоро... Двоє-троє людей вирішували нашу долю. Вирішували за всіх. Долю мільйонів людей. Так само, як усього кількоро душ могло нас убити... Не маніяки, не злочинці з терористичним планом у голові, а звичайні собі чергові оператори на атомній станції. Мабуть, непогані хлопці. Коли я це збагнула, зазнала сильного потрясіння. Відкрила для себе щось таке... Я зрозуміла, що Чорнобиль поза Колимою й Освенцімом... І Голокостом... Чи я ясно висловлююсь? Людина з сокирою й луком чи людина з гранатометом і газовими камерами не могла вбити всіх. Але — людина з атомом... Тут... Ціла земля загрожена...
Я не філософ, не стану філософствувати. Поділюся тим, що пам’ятаю...
Паніка перших днів: хто рвонув до аптек і накупив йоду, хто перестав ходити на базар купувати молоко, м’ясо, а надто яловичину. У нас у родині тоді старалися не економити, брали дорогу ковбасу, сподіваючись, що вона з доброго м’яса. Але невдовзі дізналися, що саме в дорогу ковбасу підмішували заражене м’ясо, мовляв, раз вона дорога, то купують її потроху, вживають менше. Ми виявилися беззахисними. Але все це вам уже, безперечно, відоме. Хочу розповісти про інше. Про те, що ми були генерацією радянською.
Мої друзі — лікарі, вчителі. Місцева інтеліґенція. Ми мали свій гурток. Збиралися в мене вдома. П’ємо каву. Сидять дві щирі товаришки, одна з них лікар. У обох маленькі діти.
Перша:
— Завтра їду до батьків. Завезу дітей. Ану ж захворіють, ніколи собі не прощу.
Друга:
— У газетах пишуть, що через кілька днів обстановка нормалізується. Там — наші війська. Вертольоти, броне-техніка. По радіо повідомляли...