Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Ви не хочете зі мною розмовляти?

— Нема про що, — відповів він, не змінюючи пози.

— Яке враження справили на вас коханки сина?

— Ніякого.

— Може, ви покажете мені свою квартиру?

— Робіть, що хочете. Мені однаково. Я втратив сина… — Він говорив поволі, ледве вимовляючи слова. — На роботі в мене теж було безладдя, я це добре розумію. Який з мене начальник! Знімуть — і добре зроблять. Адже мене ніхто ніколи не слухав і не розумів, крім моєї покійної дружини. Навіщо мені жити? Краще вже накласти на себе руки.

Я присів до нього на канапу.

— Зачекайте з такими висновками, пане Фієдлер. Спершу ми розшукаємо вашого сина.

— Не хочу я його бачити! Він напаскудив, немов погане цуценя, і тепер боїться поткнутися на очі навіть батькові.

Така категоричність в його словах мене дещо здивувала.

— Чим же він так провинився?

Фієдлер спробував посміхнутися, але посмішка вийшла гіркою, і це надало його обличчю ще більшого розпачу. Можливо, це й було тією «рішучістю», що на неї розраховував Карличек.

— Я вже вам натякав, — почав він крижаним голосом. — Його спосіб життя і заробітки… все це нечисто. Я попереджував його. Потім захищав, як міг, і приховував те, що знаю. Адже ж він — моя дитина. Але більше я мовчати не можу. Годі! Інтриги з Мілнеровою… Ненаситна самиця! Вони обоє зраджували мене, глузували з моєї сивини. Я стерпів би все, тільки не це. Зараз мені важко розібратися у своїх почуттях, але я буду близький до істини, коли скажу, що ненавиджу його. Він став для мене зовсім чужий і не гідний того, щоб я замовчував його вину. Ось, подивіться… — він засунув руку в кишеню, — … цього ви не могли знайти серед його речей.

На долоні в нього лежала хромова запальничка, трохи більша розміром, ніж звичайна.

— Знаєте, що це? Найсучасніший шпигунський фотоапарат з мікроплівкою. Чудова річ, чи не так?

Я взяв запальничку в руки, відсунув задню стінку і зазирнув усередину. Камера виявилася порожньою.

— О, ви добре обізнані з апаратом, — сказав Фієдлер.

— Це не перший екземпляр, який мені доводиться конфісковувати, — відповів я. — Як він потрапив до вас?

— Конфісковувати… — повторив за мною Фієдлер і схвально кивнув головою. — Звичайно, я показав вам його не для того, щоб знову забрати. Цю іграшку мені також довелось конфіскувати. У Арнольда. Я викрав її в нього.

— З нового літнього костюма?

— Ні. Якось він повернувся додому серед ночі напідпитку, витяг з кишені речі і поклав їх на стіл. Я зайшов до нього в кімнату і зауважив, що далі так бути не може, і навіть пообіцяв звільнити його з роботи. Але у відповідь він лише розкотисто зареготав і так штовхонув мене, що я ледве втримався на ногах. А сам пішов у ванну. Я наблизився до столу і там серед інших речей побачив це.

— А плівка в апараті була?

— Ні, не було.

— Пригадайте краще, пане Фієдлер!

— Плівки не було… Я не міг навіть поворухнутись і переляку і стояв так, аж поки він не повернувся. Почувши кроки, я миттю сховав запальничку до себе в кишеню. Арнольд не сказав мені жодного слова. Він вимив голову під душем і, не роздягаючись, ліг спати.