Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— У вашій родині це стало вже звичкою, — зауважив я, — як тільки хтось піде приймати ванну, неодмінно щось залишає без догляду. Один — шпигунський фотоапарат на столі, інший — молоко на плиті.
Бедржих Фієдлер удав, що не розуміє мого натяку.
— Прошу, продовжуйте, — вибачився я. — Ви ж ще не скінчили?
— Звичайно… Наступного дня він почав шукати запальничку. Я навмисно затримався вдома. Коли ж я поцікавивсь, що сталося, відповів, що це не моє діло, — просто загубив одну річ. Це мене насторожило. Я довго роздумував, як бути. І вирішив поки що помовчати. Нарешті він гримнув дверима і пішов геть, його не було аж до ночі. Мабуть, думав, що десь загубив цей мініатюрний апарат, і їздив на мотоциклі шукати його. З п'яних очей він просто забув, що приніс його додому. Можливо, перед цим ходив кудись проявляти плівку і сподівався, що разом із нею залишив апарат.
— В якому ж настрої він повернувся?
— В досить похмурому.
— Ну, а як ви поводили себе?
— Я… я хотів примусити його покінчити з цим. Не міг же я виказати на рідного сина. Та в мене й не було інших доказів, крім цієї запальнички. Боже мій, якби він мені хоч трохи довіряв! Зрозумійте мене, це звичайне батьківське почуття…
— Нехай так, але це вас аж ніяк не виправдовує.
— Я згоден з вами.
Він, як і раніше, дивився у відчинене вікно..
— А тепер батьківського почуття немає. І це для мене найстрашніше. Хто завгодно, тільки б не Мілнерова!.. — Він трохи помовчав і вже спокійнішим голосом продовжував свою розповідь — Ще два з половиною роки тому Мілнерова була моєю коханкою. Я порвав з нею заради сина. Виявляється, вона була нашою спільною коханкою! Від однієї думки про це мені хочеться покінчити з собою.
— Як саме ви намагалися примусити його порвати з минулим? — запитав я трохи згодом.
— Я склав план і почав здійснювати його. Через кілька днів я сказав Арнольдові, що про нього нібито питали двоє якихось незнайомих панів. Він же, замість того, щоб признатися мені в усьому і покаятись, утік. Ще й досі десь ховається. Можливо, навіть утік за кордон. Я так зрадів, побачивши його з вікна ресторану, а він кинувся навтіки. Мені хотілося зупинити його, розповісти, що боятися нема чого — камера в мене, за ним ніхто не приходив…
— Ви хотіли вибачитись перед ним і повернути фотоапарат?
— Хто зна, що я зробив би, — сумно відповів Бедржих Фієдлер.
Я підвівся.
— Покажіть мені стіл, на який він поклав запальничку.
Я добре розумів Бедржиха Фієдлера. Незважаючи на те, що в нього був колись роман із вродливою вдовою власника фотокрамниці, він ніколи не переставав кохати свою померлу дружину. Отже, його почуття до Флори Мілнерової були зовсім іншими, хоч, звичайно, він не залишався до неї байдужим. Вчинки Бедржиха Фієдлера (будемо вважати їх благородними) виходили з його внутрішніх почуттів. Але він міг, зрештою, вважати за благородство й брехню.
Кімната Арнольда обставлена дуже просто: стіл з двома стільцями, біля стіни — металеве ліжко з пуховою ковдрою, дбайливо прибране руками пані Олсецької, шафа для одягу і комод. Вікно зачинене, але вуличний гамір пробивається й крізь подвійні рами. На полірованому столі товсте скло і на ньому підставка для авторучки. Жодної вазочки, серветки. Біля ліжка, на нічному столику, — електрична лампа.
Зате сусідня кімната, Бедржиха Фієдлера, забита абичим. Правда, не дивлячись на дводенну відсутність пані Олсецької, там ще зберігався якийсь порядок. Але це пояснювалося лише тим, що з учорашнього ранку Бедржих Фієдлер просто не мав часу і бажання нічим займатися.
Я звернув увагу на порозкидані по тахті подушки й зім'яту ковдру. Вони неначе свідчили про те, що цю ніч господар спав неспокійно. На письмовому столі біля вікна купа журналів, переважно спеціальних, і кілька книг. Поруч друкарська машинка. Тут Бедржих Фієдлер, напевно, працює вечорами при світлі настільної лампи. А у глибокому вольтерівському кріслі під торшером він, мабуть, любить читати і роздумувати над життєвими проблемами. Трохи далі — столик для квітів. На ньому під склом фотографії дружини й Арнольда. Біля самих дверей — тумбочка з телефоном. На стіні велика масляна картина з краєвидом. Під нею — великий секретер, поруч — вузька шафа для одягу. На полицях секретера — численні фотоальбоми і безладно розставлені книги. Зверху — глобус, годинник і якісь фотоприлади. Вікно завішене прозорою фіранкою.
У кімнаті стільки речей, що погляд стрибає уздовж стін, не знаючи, на чому спинитися. Батько й син жили поруч, а які різні в них інтереси й смаки.