"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Отже, ти чекаєш, поки Гомолякс надумає виїхати з Польщі!
— Звичайно. Та напевно, я чекатиму не довго: сьогодні вранці він уже розрахувався в готелі.
— А друга причина? — запитав Верхар, який вмів уважно слухати.
— Друга причина — Ян Галка, — сердито сказав капітан. — Він якось дізнався про обшук, що мав бути у нього, і зумів затерти сліди. Власне кажучи, у мене немає доказів проти нього, якщо не брати до уваги його зустрічей з Гомоляксом у Кракові. Але не можна ж заборонити зустрічатися з закордонним журналістом! Тепер Гомолякс поїхав у Краків, за ним пильно стежать, і це, сподіваюся, дасть наочні докази і в справі пана Галки.
— Стривай, стривай, — перебив Верхар, — це дуже цікаво… Мені здається, що сліди ватажка треба шукати саме в таких делікатних, незрозумілих і в той же час важливих ходах противника. Хто знає, чи не випливе особа шефа на поверхню саме тоді, коли ти з’ясуєш численні “дрібниці”, яких досі не розумієш. І ще раз кажу: з ватажком ти, напевне, вже зустрічався, чув про нього, а може, навіть розмовляв з ним. Наприклад, як із свідком… Завжди, а куди дівся Тор?
Вони саме зайшли під стальну арку мосту, по якому з гуркотом котився поїзд приміської електрички. Під мостом було зовсім темно.
— Треба пошукати його. — І професор, стривожений пропажею улюбленця, з спритністю, яку важко було припускати у людини його віку, почав вилазити на трав’янистий схил, гукаючи: — Тор! Тор! Іди сюди! Сюди!
Завірюха шукав собаку поблизу мосту. Він кликав і свистів, але голос його заглушила друга електричка, яка йшла тепер у протилежному напрямку. Поїзд прогуркотів, і навколо знову запала тиша, в якій капітан раптом почув приглушене гарчання.
— Тор, сюди! — гукнув Завірюха, але у відповідь знову почулося гарчання. Здивований капітан пішов туди, де гарчав Тор. Собака стояв під парканом, яким було огороджено стовпи мосту, і, наїжачившись, люто гарчав.
— Тор, що ти тут знайшов? — сказав капітан, підходячи до собаки.
Через щілину, на світлому фоні бетонного стовпа він помітив силует людини.
“Мабуть, привиділось!” — подумав капітан, підходячи ближче. І в ту мить за парканом щось тихенько стукнуло, ніби тріснула шкаралупа горіха або хтось вдарив маленьким молоточком по мініатюрному ковадлу. Та капітан Завірюха одразу впізнав цей звук: то клацнув курок рушниці або пістолета.
“Осічка!” — блискавкою майнула думка. Завірюха впав на землю, намагаючись відкотитися якнайдалі. Вслід йому пролунали три постріли. За третім щось ударило капітана в передпліччя, потім почулося тупотіння — хтось тікав. Капітан схопився, коли раптом над головою стрельнуло: то Юрек В’юн, впевнившись, що капітан живий, кинувся наздоганяти противника.
— В ноги, Юрек, у ноги стріляй! — крикнув капітан. Проте, наздогнати злочинця, який біг на кільканадцять метрів попереду, було важко. Але тут у дію вступив старий Тор. Можливо, пригадавши собі давні часи, проведені в міліцейській школі, він наздогнав напасника уже біля пристані і, чудово стрибнувши, схопив його за руку, яка все ще тримала пістолет. Капітан почув крик, сповнений жаху, і тріумфальний вигук Юрека В’юна.
— Пусти його, Тор! — наказав Юрек, піднімаючи з землі випущений пістолет. — Вставай ти, гадино!
Від мосту вже бігли капітан Завірюха, професор Верхар і ще хтось третій.
— Порядок, пане начальник! — доповів Юрек. — Тор піймав!
Бандит — досить плюгавенький парубійко — дивився спідлоба на людину, в яку хвилину тому стріляв. В очах були зненависть і жах.
— Не пощастило? — обізвався капітан. — Якби не осічка, ти зробив би своє діло! Хто наказав тобі застрелити мене? — гостро спитав Завірюха.
Опустивши очі, той мовчав.
— Добре, не хочеш говорити тут, скажеш у міліції. Юрек, подай мені його пістолет!
При світлі ліхтарів річкового порту капітан оглянув зброю, і на його блідому обличчі з’явилася іронічна усмішка.
— Глянь, — мовив він, показуючи пістолет Верхару. Психолог надів окуляри, глянув і злякано прошепотів:
— Боже мій!.. Знову “Веста”!
— Вибачте, — несподівано втрутився цивільний, що прибіг за капітаном і тепер стояв трохи осторонь. — Може, я зміг би чимось допомогти? — І, не чекаючи на запитання, дістав службове посвідчення: — Поручик Лонцький з МВС. Я прибіг сюди, почувши постріли. Саме гуляв на бульварі…