"Веста" не знає пощади

— Годі! — перебив Завірюха. — Цю байку ти розповідав уже п’ять разів.

— Це не байка, пане комісар, це чиста правда! — обурився бандит. Капітанові здалося, що в його неспокійних очицях спалахнули іронічні іскорки.

— А цей ніж з пружиною ти теж знайшов над Віслою? — спитав капітан, показуючи на ніж, що лежав на столі.

— Ні, ножа я не знайшов. У мене він давно. Треба ж на роботі хліба відрізати або якийсь мотузок перерізати…

Злочинець був нахабний, зухвалий і самовпевнений. І це змушувало капітана замислитися. На що може розраховувати людина, яку піймали, коли вона із зброєю в руках намагалася вчинити вбивство?

— Яна Галку, торговця із Кракова, знаєш?

— Пане комісар, що я можу мати спільного з торговцями? Не знаю.

— А Згожельського з Нового Світу?

— Навіть не чув про такого.

Капітан вийняв з папки “Веста” фотознімки Згожельського, Галки та Гомолякса і подав їх злочинцеві.

— А може, когось із цих людей знаєш?

Стонка уважно глянув на фотографії. Капітан помітив, як затремтіли у злочинця руки, коли він розглядав фотографію Яна Галки, але голос звучав рівно і впевнено:

— Нікого не знаю. Вперше бачу. Клянусь богом!

Капітан узяв янтарний мундштук, окований на кінці сріблом:

— А звідки це в тебе?

— Купив у якомусь кіоску. Де саме — не пам’ятаю. Хіба ви, пане комісар, пам’ятаєте, що в якому кіоску купуєте?

— Але ти не викурив з цього мундштука жодної сигарети. Чому?

— Не курив, бо мені не подобалося з нього курити, — цинічно скривився Стонка. — Купив, але не курив. Це моє діло.

— Твоє. Твоє діло і петлю на власній шиї затягувати щораз тісніше. А відносно мундштука можу тобі сказати, що ти ніде його не купував, а одержав від свого шефа. І цей мундштук є частиною вашого паролю.

Стонка погладив себе по буйній шевелюрі:

— Ви, пане комісар, вмієте брати на бога, ого!

Проте капітан відчув, що його слова якоюсь мірою вплинули на бандита. Усмішка, досі нахабна і самовпевнена, тепер стала штучною. Однак парубійко тримався твердо.

— От бачиш, — вів далі Завірюха, відчиняючи шухляду, — тут у мене такий самий мундштук. І я точно знаю, що ти не купив його ні в якому кіоску.

Стонка зблід.

— Ну то що? Говоритимеш тепер чи ні?

— Мені більше нічого сказати, крім того, що я вже сказав, — мовив він хрипко.

— Ну гаразд, можеш мовчати, — знизав плечима Завірюха і підняв телефонну трубку: — Черговий? Хай до мене приведуть свідка, якого я передав вам позавчора. Що? Так, саме цього.

За кілька хвилин у двері постукали.

— Увійдіть! — сказав Завірюха, уважно спостерігаючи за Стонкою. Спочатку на обличчі його видно було тільки байдуже зацікавлення, та ось двері відчинилися, в кабінет зайшли двоє, і бандит мимоволі відсахнувся, немовби готуючись тікати. Але в цю мить він, мабуть, піймав на собі уважний погляд капітана, бо, оволодівши собою, знову сів.

— Бачу, ти знаєш цю жінку? — глузливо сказав Завірюха.